Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

«Ну й нехай носяться зі своїм Гордієм. От візьму й утечу з дому», — подумав він і уявив собі, як житиме вдалині від родини, самотній і гордий. Але відразу був змушений визнати, що в нього не вистачить на це рішучості.

Гілки розсунулися, і до схованки Гліба зазирнула Злата. Останнім часом вона уважно придивлялася до хлопчиків. Гордій, незважаючи на ввічливість і зразкову поведінку, був чужим. Вона відчувала, що її син — Гліб. Шкода, король думав інакше, але Злата сподівалася, що чарівний кубок допоможе відновити істину.

— Ось де ти! А я тебе скрізь шукаю. — Вона обняла сина й покуйовдила його вихрі.

Від її ласки всі глибоко заховані образи Гліба раптом виплеснулися назовні, і він, зарившись обличчям у сукню, яка пахла парфумами, гірко заплакав. Йому захотілося поділитися своїми бідами, розповісти про Крагу. Нехай Гордій називає його мамієм, але з мамою легко, вона все розуміє та може допомогти. Однак слова не встигли зірватися з його губ. Злата сказала:

— Не плач. Настане час, і ти доможешся успіху.

На Гліба наче вилили цебро холодної води. Він відсторонився від матері й з болем вигукнув:

— Ти теж думаєш, що я заздрю йому!

— Я так зовсім не думаю. Просто сьогодні ти бачиш світ у темному світлі, а завтра все буде інакше, — посміхнулася Злата.

— Ні! Нічого не буде інакше! Ніколи!

Він вирвався з рук матері. Добре, що він не встиг їй нічого розповісти. Вона, як усі, навмисно заспокоює його, а сама думає, що Гордій кращий, сміливіший і сильніший. Якби Крага була жива, він побіг би до неї, але в нього не залишилося нікого. Злата не стала доганяти сина. Зараз він був глухий до слів розрад. Треба дати йому час побути самому. На душі в неї було неспокійно.

Після вечері Гліб сидів у своїй кімнаті, намагаючись відволіктися читанням, коли двері відчинилися й до нього заглянув Гордій. Візит брата не обіцяв нічого гарного.

— Навіщо прийшов? — без натяку на дружелюбність запитав Гліб.

— Зовсім не з радості тебе бачити. З тобою хоче зустрітися одна стара.

— Яка ще стара?

— А я звідки знаю? Жебрачка. Я її ніколи раніше не бачив. Я просто передаю її прохання.

Гліб насторожився. Гордій був не з тих, хто робить послуги бідним бабусям.

— Що їй від мене треба?

— Сам в неї запитай. Як стемніє, вона чекатиме тебе близько зарослої альтанки біля статуї Пана.

Виточена з чорного мармуру статуя знаходилася в найглухішому куточку парку. Серед дітей про неї ходили лиховісні легенди. Навіть удень мало хто з хлопців наважувався ходити до Пана поодинці, а вже після сутінок на такий подвиг не зважився б навіть найзапекліший паливода.

— Я не божевільний, — відмовився Гліб.

— Як знаєш. Я тобі все передав, а якщо ти злякався, так і скажи. Тримай, — він сунув у руки брата гілку бузини. — Стара просила застромити її біля входу в альтанку. Але тепер це неважливо, все одно ти не підеш, — презирливо посміхнувся Гордій.

До Гліба тільки зараз дійшло, що ніякої старої немає. Брат вирішив познущатися з нього. Він знав, що ні в кого не вистачить сміливості вночі піти до Пана, зате завтра розпатякає кожному про його боягузтво, та ще й усе прикрасить.

— Я піду! — несподівано для себе випалив Гліб.

— Даремно. Я б на твоєму місці не ходив, — сказав Гордій, глумливо дивлячись на брата.

— Відколи це ти про мене піклуєшся? — з викликом запитав Гліб. Відступити тепер означало б остаточно визнати свою нікчемність.

— Невже підеш? — удавано здивувався Гордій.

— Завтра вранці можеш перевірити: гілка буде на місці.

Залишившись сам, Гліб пошкодував, що затіяв суперечку з братом, але шляху до відступу не було. Сутеніло. Він непомітно вислизнув з палацу. Небо ще не встигло стемніти й було оповите бузковим шифоном сутінок, але в тих місцях, де дерева утворювали склепіння, уже причаїлася пітьма. У листі каштанів, що стояли наче вартові уздовж центральної алеї, як стеаринові свічі, тьмяно світилися конуси білих квітів, сповнюючи все довкола тонким солодким ароматом. Живопліт стояв непроникною стіною, а підстрижені кулі самшиту в сутінку нагадували голови велетнів, які зачаїлися.

Гліб зітхнув і, не даючи собі часу на сумніви, широким кроком попростував алеєю. Раптом у просвіті між деревами хлопчик побачив фігуру, закутану в білий саван. Серце його забилося часто, ніби після швидкого бігу. Кому знадобилося в таку пізню годину блукати околицями палацу? Зібравши усю свою мужність, Гліб перебіжками добрався до кущів, обережно розсунув гілки й побачив… статую Афродіти, яка споконвіку стояла біля фонтана,