Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Ти що, погоні боїшся? — спитав Фіма.
— Трохи боюся, — сказала Аліса.
Вони стали біля заднього вікна, і нікого близько не було. Аліса дістала з кишені три двокопійчані монети, які їй дала Наталя. Вона знала, що в тролейбусах та автобусах треба платити гроші, але забула спитати Юльку, скільки і як це робиться. Та її виручили хлопці. Коли Фіма побачив у неї в руці гроші, він одразу сказав:
— Ти що, мільйонер? Тобі до кінця їхати?
— Ні, до провулка Островського. Виходити біля Будинку вчених.
— Нещасні три зупинки. І не думай. Гроші тобі пригодяться.
— Може, краще заплатити? — спитав тихо Коля Сулима. — А раптом контроль.
— Якщо контроль, то ми веземо дівчину, що втекла із божевільні. За це квитків не беруть.
— Я все-таки заплачу, — сказала Аліса. — Якщо треба платити, то негоже обманювати.
— Краще подаруй мені ці гроші, — запропонував Фіма. — Я їх достойно потрачу.
Поки він говорив, Коля Сулима дістав із кишені дріб’язок, опустив у касу, відірвав три квитки й роздав.
— Ти знаєш, що я зневажаю тебе, ти боязкий, як заєць, — мовив Фіма Колі.
— Зневажай, — відповів Коля. — Ти ж перед Алісою викаблучуєшся. А їхав би сам, заплатив би.
— Сам би я йшов пішки. Треба скидати вагу. Ти знаєш, Алісо, я на дієті. Вранці їм яблуко, вдень п’ю склянку кефіру.
— І все? — спитала Аліса.
— А ввечері він двічі обідає, — підкусив Коля Сулима.
— Візьміть гроші, — сказала Аліса, простягаючи гроші Колі. — Ви ж за мене платили. Скільки треба?
— Ого! — вигукнув Фіма. — Тепер у мене з’явилася впевненість, що врятована нами незнайомка й справді звідкись утекла. Вона не знає, скільки коштує квиток! Може, ви ніколи ще не були в місті?
— Фімо, не прилипай, — кинув Коля Сулима. — Якщо схоче, сама все розкаже.
— Спасибі, — подякувала Аліса.
Вона подумала, що Коля зовсім не так слухається Фіму, як їй здалося напочатку.
— Тобі на наступній виходити, — нагадав Фіма.
— А вам?
— Нам на одну далі. Слухай, а це нечесно: ми тобі допомагали, а ти нам нічого не розказала.
— Вам справді цікаво дізнатися, чому я втекла?
— Ми навіть іще не знаємо, чи втекла ти, — сказав Фіма.
— Я попала в аварію, і мене привезли до лікарні. Я лежала в палаті разом із подругою, а тепер подруга виписалась, і я лишилася одна. Та ми домовилися, що я поїду до неї після лікарні. Але я не дочекалася, поки мене випишуть.
— Набридло? — спитав Фімка.
— Страх набридло. І я втекла. Тільки я не в Москві живу, тому поки зупинюся у подруги.
— Я теж один раз у лікарні лежав, — похвалився Фіма. — Мені аденоїди виривали. Так скучив, ти не уявляєш!
Тролейбус зупинився.
— Тобі виходити, — мовив Фіма.
Аліса поквапилася до дверей, забувши що на ній чужа куртка. Уже в дверях згадала, хотіла скинути, але Коля сказав:
— Виходь, а то двері зачиняться. Я тебе проведу.
Вони зіскочили на тротуар, а за ними в двері, що вже зачинялися, протиснувся Фіма.
— Ви що, друзі, вирішили залишити мене в самотині? — спитав він сердито.
— Я забула куртку віддати, — пояснила Аліса, — от Колі й довелося вийти.
— Тобі далеко? — спитав Коля Сулима.
— Напевно, ні. Провулок Островського, будинок шістнадцять.
— Ходімо, — сказав Фіма, — я знаю, де це.
Фіма не вмів ходити поруч, як усі люди. Він то забігав уперед, то відставав, то з’являвся збоку. І весь час говорив, Аліса навіть пожаліла, що він устиг вискочити з тролейбуса.
— Ти в англійській школі вчишся? А яка була аварія, що ти в неї попала? А ти довго в лікарні пролежала? А я торік мало не потонув.
І ще, і ще…
Аліса спочатку пробувала відповідати на запитання, але все одно не могла вставити ні слова й перестала старатися, оскільки Фіма був заклопотаний своїми думками й навіть іноді сам відповідав за Алісу.
Аліса перезирнулася з Колею, той тільки всміхнувся. Вони йшли тихим, зеленим провулком. Добре, що хлопці провели. Невідомо, як добралася б Аліса без них.
— Ось ти й дома, — сказав Коля.
Будинок був п’ятиповерховий, солідний, у глибині. Перед ним — невеликий сад із каштанами. В садку сиділи бабусі з колясками.
— Дякую, хлопці, — мовила Аліса.
— Ти тут поки житимеш?
— Так, тут.
— А до школи підеш?
— Не знаю.
— Може, тебе до квартири провести?
— Спасибі, знайду. Тримай куртку, Колю.
Аліса попрощалася з хлопцями й побігла до під’їзду. І вона не чула, як Коля сказав їй навздогін:
— А з нашого класу в цьому будинку Юлька Грибкова мешкає.
— Ого! — вигукнув Фіма. — Звичайно. І вона тільки вчора з лікарні повернулась!
Розділ VІІІ