Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Ну що ж, Корольов? — спитала Алла Сергіївна янгольським голосом. — Географія Лондона вам мало знайома?
Сказала вона це, певна річ, по-англійському, і Корольов, який усю увагу витратив на те, щоб почути підказку, нічого не зрозумів і сказав «так». Він узагалі вважав, що з учителями найкраще відразу згоджуватися.
— Хто допоможе Корольову? — спитала Алла Сергіївна.
Мила Руткевич, звісно ж, підвела руку, бо вона завжди і все знала. Вона була з таких відмінниць, про яких кажуть, що вони з першого класу націлені на золоту медаль. І вчителям навіть незручно було їй ставити четвірки. Її викликали рідше за всіх у класі — що викликати, коли вона й так усе знає. Іноді вчителі приберігали Милу на закуску: от, наприклад, попадеться важка задача або формула, ніхто не знає, тоді можна сказати: «Руткевич» — і Руткевич тут як тут. А якщо вже Руткевич не відповіла, то можна нікого й не питати. Ось і зараз — Руткевич підняла руку, та Алла її викликати не стала, а спитала:
— Ну, а ще хто-небудь?
Аліса в цей час сиділа й читала текст без словника, ніби для власної втіхи, хоч, як відомо, тексти в підручнику жодна людина не читає для власної втіхи.
— Садовський, — сказала Алла, — ти сьогодні задумливий. Може, розповіси нам про Лондон?
— Ні, — відповів, підводячись, високий темно-русявий хлопець із білим веснянкуватим обличчям.
Був він не те щоб товстий, але й не тонкий, скоріше, м’який. Його голубі очі були опущені рудими густими віями. І говорив він серйозно й повільно— здавалося, що він завжди секретничає, навіть коли відповідає домашнє завдання.
— Ні, — повторив він сумно. — Я не зможу відповісти. Це цілком виключено.
— Постарайся висловити свою думку по-англійському, — попрохала Алла, яка давно вже знала всі витівки Садовського.
— Це він? — спитала Юлька, котра сиділа за Катею Михайловою.
Аліса, не обертаючись, заперечливо похитала головою. Такого рудого хлопця навряд чи треба шукати. Якби вія забирався в майбутнє, і пірати й Аліса відшукали б його враз.
— Я по-англійському не зможу, — мовив ще сумніше Садовський. — Я не виспався.
— Чому?
— Я провів ніч у міліції, — відповів Садовський. — Мене було заарештовано, і за діло.
— Що ж ти накоїв?
— Як завжди, — сказав Садовський, — я турбувався про людей. Цього не зрозуміли.
— Конкретніше, — попрохала Алла.
І нахмурилась.
— Я пожалів тих, хто гуляє парочками по лісі в Сокольниках, їм нема на чому посидіти. Всі лавки стоять на нашому бульварі.
— Вельми похвально, — мовила Алла. — Сідай.
— Зараз, тільки докажу, а то ви мене не так зрозумієте. Як і в міліції. Я вирішив присвятити ніч піклуванню про людей. Я носив лавки з Гоголівського бульвару в поближні ліси. Я встиг перенести дев’яносто три лавки. І коли я, щоб прискорити діло, взяв одразу дві лавки, мене зупинив на Смоленській площі міліціонер і відвів у міліцію. Решту ночі я переносив лавки назад. Це дуже важко. Кожна лавка важить близько ста двадцяти кілограмів.
Алла покірливо вислухала все і сказала:
— Ось що, Садовський. Якщо ти мені цю зворушливу історію зможеш переказати, хоч би коротко, по-англійському, ти врятований. Якщо ні — одержуєш двійку. Подумай.
Садовський думав цілу хвилину. Потім зітхнув і сів.
— Відмовляєшся? — спитала Алла, шукаючи в журналі його прізвище.
— Я забув, як по-англійському лавка… І ще кілька слів.
Люди, які не знали Колі Садовського, могли б подумати при зустрічі з ним, що він брехун. Аж ніяк. Просто в Садовського була дивна уява. Вона його заносила в фантастичні далі, і він сам не знав, де правда, а де брехня. Уява часто ставила його в безглузде становище, а часом приводила до прикрощів. І вчився він так собі, хоч міг учитися непогано. Іноді йому здавалося, що він усі уроки вже зробив на тиждень наперед, хоч насправді такого з ним ні разу не траплялося.
Ні, подумала Аліса, він у майбутньому не був. І не тільки тому, що він був рудий. Він би, напевно, вирішив, що майбутнє йому тільки приснилося, і всім би розповів про нього.
Наступною своєю жертвою Алла Сергіївна обрала Катю Михайлову. Катя добре вчиться, але цього разу її думки були заклопотані кубком Девіса з тенісу, і вона відповіла в’яло, сяк-так, а коли Алла перебила її і спитала, що ж являє собою лондонський Тауер, Катя сказала:
— Тауер — це вежа.
— Яка вежа? — спитала Алла.
Катя стенула плечима. Чи не все одно, яка там вежа!
— Хто доповнить? — спитала Алла.
— Тауер — це замок, — поправила Аліса, не підводячись із місця.
Вона сказала це по-англійському, і всі здивувалися, бо ніхто не чекав, що новенька стане відповідати.
— Встань, коли відповідаєш, — мовила Алла.
— Що? — Аліса не зрозуміла.
— А хіба у вас у школі не встають, коли відповідають урок? — спитала Алла.
— Ні, — відповіла Аліса, — у нас не встають.
У класі засміялися, та Алла вдала, що її це не обходить, і сказала:
— І все-таки встань.
Аліса встала й почала розповідати по-англійському про замок Тауер, де раніше жили англійські королі, й про річку Темзу, що протікає біля цього замку.
— Ой, — прошепотіла