Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Я прийду до тебе завтра, — сказала Марія Михайлівна, — і принесу апельсинів. І чогось легкого почитати. Напевно, це буде після обіду.
— Дякую, не треба турбуватися, — мовила Аліса. — Мене тут добре годують.
— Не говори дурниць, Алісо, — розсердилася Марія Михайлівна. — Я не збираюсь займатися благодійністю. Але дитині потрібна турбота. Поки до тебе не повернеться пам’ять і тебе не заберуть батьки, ми з Юлею і Наталею провідуватимемо тебе. Це нам неважко. Я сподіваюсь, що, якби в такому становищі опинилася Юля, ти теж прийшла б її провідати.
— Спасибі, — подякувала Аліса.
«Мабуть, тобі соромно зараз, — подумала Юлька. — Виходить, що ти обманщиця, а бабуся за тебе переживає». Але Юлька це думала без злості. Вона розуміла, що, опинись сама на Алісиному місці, ще невідомо, що б робила. Може, розревілася б і побігла додому.
— Я теж прийду, — озвалась Юля. — Нам ще треба поговорити.
— Приходь, — погодилась Аліса, але байдуже, ніби із ввічливості.
«Не вірить, — зрозуміла Юлька. — Гадає, що я зараз піду і про все забуду».
Коли Юлька з бабусею виходили з боксу, Аліса попрощалася з ними за руку. Вона хотіла щось сказати, але передумала. Вона не плакала, та очі в неї були мокрі.
«Ой, що я роблю! — майнула думка в Юльчиній голові. — Хіба можна отак покидати людину, яка на тебе надіється?»
— Ну, попрощалася? — запитала Марія Михайлівна.
— Я вернуся, — мовила Юлька Алісі. — Ти чуєш?
— До побачення, — сказала Аліса.
Як тільки бабуся з Юлькою відійшли по коридору від боксу, так що їх ніхто не міг почути, Юлька зупинилась, поклала на підвіконня сумку з книжками й попрохала:
— Зачекай, бабулю.
— Тобі важко? Дай я понесу.
— Ні, мені не важко. Мені соромно.
— Що іще сталося?
— Мені соромно за мене і за тебе.
— Я не зробила нічого ганебного.
— Зробила. Певніше, не зробила і тому зробила.
— Ти можеш говорити без загадок?
— Можу. Ми залишили Алісу одну.
— Неправда, я сама до неї завтра неодмінно прийду. А сьогодні після роботи Наталя збиралася забігти. Якщо в неї не буде колоквіуму. Ти днів зо два посидиш дома, а потім сама можеш до неї прийти. І навіть привести з собою подруг.
— Цього мало, бабусю.
— А що ти пропонуєш?
— Взяти Алісу з собою.
— Куди?
— До нас додому.
— Ти зовсім збожеволіла, Юлю! Ти, мені здається, забула, що Аліса хвора, в неї був струс мозку і вона втратила пам’ять. Їй потрібен кваліфікований медичний догляд… Бери сумку, й ходімо.
Вони попрощалися з Аліком, Шурочкою та іншими і пішли виписуватися з лікарні. Поки одержували Юльчине пальто, туфлі та інший верхній одяг, відчинилися двері, і вбігла Наталя, Юльчина мама.
— Як добре, що я вас застала! — сказала вона.
— Ти не матимеш неприємностей, що пішла з роботи? — спитала Марія Михайлівна.
— Ні, я домовилась. Ну ж бо скоріше, там таксі чекає.
Юля була вже готова.
— Ти не хочеш іти? — спитала Наталя.
— Вона вирішила неодмінно взяти з собою Алісу, — мовила бабуся. — Нібито ми розпоряджаємося в лікарні.
— Слушно, — сказала Наталя. — Я вже думала: як тільки Аліса одужає, ми її на якийсь час візьмемо до себе.
— Я не заперечую. Але ж не сьогодні.
— Отже, можна? — зраділа Юля.
— Звісно, можна, — згодилась бабуся. — А тепер ходімо. Таксі чекає.
— Мамочко, дорогенька, у мене до тебе величезне прохання, — мовила Юлька.
— Давай.
— Зайди до Аліси. І передай їй мою записку.
— Аліса зачекає до завтра, нічого з нею не станеться, — втрутилась бабуся.
— Ти не розумієш. Це дуже важливо. Мамо, можна я тобі на вухо два слова скажу?
Бабуся знизала плечима й промовила:
— Я чекатиму надворі, біля машини. Який номер?
— Не пам’ятаю. Шофер такий чорнявенький, з вусами.
Юлька відвела Наталю до стіни і сказала гучним шепотом:
— Алісі тут не можна лишатися. Їй загрожує небезпека.
— Юлько, ти знову фантазуєш?
— Мамо, ти мені повинна вірити. Я взагалі тебе рідко обманюю.
— Як на мене, так і має бути.
— Тоді ти мусиш мені вірити. Зараз же йди до Аліси. Я навіть не лишила їй нашої адреси й телефона. Може так статися, що Алісі доведеться звідси тікати. А куди вона побіжить? Отож, я хочу, щоб вона побігла до нас. Тобі зрозуміло?
— Мені зрозуміло, що взаємна повага — головна риса у взаєминах дітей і батьків. Пиши свою записку. Ось тобі ручка й папір. Може, досить передати записку через сестру?
— Ні, не досить. Може, це буде зовсім не сестра.
— Ну й фантазія у тебе!
— На жаль, це не фантазія. Ще важливо, аби ти сама сказала Алісі,