Сто років тому вперед - Кір Буличів

— Домовилися.

— Ти молодчина, мамо!

— І за це спасибі.

А Юлька написала на аркушику з маминого записника:

«Алісо! Наш телефон 145-55-67. Адреса: провулок Островського, буд. 16. Від лікарні тролейбус 15 до зупинки „Будинок учених“, кв. 29, у дворі. Чекаю тебе в будь-який час. До школи я піду через три дні. Поки що поговорю обережно з дівчатами, чи нема чого підозрілого в поведінці одного з Коль. Я зроблю це обережно, розумієш? З моїми старими все полагоджено. Вони непогані люди. Твоя Юля. Записку спали».

Після того як Юля пішла, був консиліум. Алісу оглядав професор. Із ним прийшли й інші лікарі, яких Аліса досі не бачила. Вони заглядали в очі, примушували лічити і ставили каверзні запитання, та Аліса не дуже старалась відповідати. У цей час вона думала про інше: розглядала лікарів, щоб дізнатися, чи не затесався серед них пірат Крис. Аліса знала, що пірати так легко не відмовляться од своїх планів. Уявляєте, як їм потрібен прилад, що читає чужі думки? Ніщо від них не приховаєш. Жах якийсь! Й у всьому винувата Аліса.

Ні до чого не домовившись, лікарі розійшлися. Правда, дозволили Алісі вставати.

Поки що вона залишилася в боксі одна. Кудись запропастився слюсар, і скла в старій палаті ще не вставили. Всі ходячі хворі й навіть лікарі ходили в ту палату, як на екскурсію, і дивувалися, як же це вони проспали такий ураган!

У боксі було краще. Можливо, пірати ще не рознюхали, де вона лежить? Аліса дістала Юльчину записку, яку принесла Наталя, й перечитала її, щоб запам’ятати телефон та адресу. Наталя лишила їй п’ять двокопієчних монет, аби дзвонити з телефону-автомата на сходах. Отож в Аліси з’явилися справжні старовинні гроші. Навіть шкода було їх витрачати — один її знайомий збирав монети і, можливо, таких у нього й не було.

Потім Аліса порвала записку на дрібні клаптики.

Після обіду Аліса пішла подивитись телевізор. Їй було корисно переглянути старовинні передачі. Раз Аліса збиралася тут затриматися, аж поки відшукає Колю, треба подивитись, як люди одягаються, ходять вулицями, тощо.

Аліса сиділа в холі, дивилась телевізор. Показували передачу «Клуб кіномандрівників». Алісу зацікавив фільм про Африку. Це була Африка без Великого Сахарського каналу, і клімат там був посушливий. Довкола сиділи ходячі хворі й невідривно дивились на екран. І раптом вона почула, як іззаду до неї хтось підійшов. Аліса швидко обернулася. Це був високий худий хлопчик із блідим обличчям. Нога у нього була в гіпсі, і він важко спирався на милицю.

— Можна я тут сяду? — спитав хлопчик тихо.

— Сідайте, тут вільно, — сказала Аліса.

Хлопчик незграбно опустився в порожнє крісло й поклав милицю поруч. Алісі його було шкода. Вона вже знала, що за давніх часів із поламаною ногою треба було лежати в лікарні цілий місяць, а то й більше, поки кістка сама по собі не зростеться. І не було простих ліків, які зрощують кістки в один день і загоюють рани за півгодини.

Хлопчик незручно повернувся й поморщився.

— Боляче? — спитала Аліса.

— Іноді боляче, — відповів хлопчик. — Але не звертай уваги. Дивись.

Передача скінчилася, потім пішла інша, не вельми цікава. Аліса й хлопчик із поламаною ногою розговорилися.

— На волі в мене вовчий апетит, — сказав хлопчик, — Вола можу з’їсти за один раз. Або двадцять котлет. А тут ніякого апетиту.

— А чого б ти хотів? — спитала Аліса.

— Можна мріяти на всі заставки?

— На які заставки?

— Ну, це вислів такий. Не знаєш, чи що?

— Не чула.

— З’їв би я зараз полуниць. Або банан.

— Ти в якій палаті? — спитала Аліса.

— У четвертій. А що?

Аліса не відповіла. Вона знала, що Юлька залишила в холодильнику полуниці. Але, перш ніж обіцяти, треба перевірити.

Тому трохи перегодя Аліса підвелася й пішла, глянула в холодильник. Нагорі стояло блюдце з полуницями.

— Ти зголодніла, дівчинко? — спитала нянечка Дуся, побачивши, що Аліса порпається в холодильнику. — Обід скоро, апетит зіпсуєш.

— Я тільки полуниці візьму.

Вона повернулась до телевізора з блюдечком у руці. Та хлопчика вже не було. Либонь, йому теж стало нудно і він пішов.

Тоді Аліса понесла полуниці в четверту палату. Палата була в кінці коридора, а далі, за нею, — запасні сходи вниз.

Хлопчика Аліса побачила не в палаті, а там, біля сходів. Він підняв руку, підкликаючи її до себе.

— Іду, — сказала Аліса. — Дивися, що я в холодильнику знайшла! — Вона показала йому здалеку блюдце.

Але хлопчик поводився дивно. Він увесь час махав рукою, підганяв її й зовсім не звертав увагу на полуниці. А коли Аліса підійшла ближче, він раптом повернув до сходів і крикнув:

— Мерщій, сюди!

«Щось сталося», — подумала Аліса й наддала кроку. Вона забула про полуниці. Майже бігом проминула четверту палату. Двері туди