Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Не знаю. Краще я тобі по порядку розповім. На чому я зупинилась?
— Як ти в зоопарку побачила напис на лавці й зрозуміла, що якийсь хлопчина приїхав із минулого. А може, це просто хтось так пожартував?
— Аж ніяк. Невже ти гадаєш, що через сто років можна буде знайти на Землі людину, яка різатиме ножем лавку тільки для того, аби лишити свій підпис?
— Сподіваюся, що ні.
— А одяг? До того ж у нас нема класів і нема літер. У нас у школах тільки групи за інтересами.
— Напевно, я на твоєму місці так само подумала б.
— Я стояла біля лавки й міркувала, що мені далі робити. Зняти тривогу? Сказати всім, що пропав цінний прилад? А хто винуватий? Я винувата. Словом, я злякалася.
— Злякалася?
— Авжеж, я страшенна боягузка. Я злякалася й вирішила: побіжу до Інституту часу, перехоплю хлопчину біля Інституту, відберу мієлофон, а потім уже вирішу, що робити далі.
— Безглузде рішення. Якби ти туди подзвонила, його б і без тебе перехопили.
— Так, безглузде рішення, та мені дуже соромно було, що я так себе поводила: поїхала кататись на бронтозаврі, а мієлофон на доріжці залишила. Як немовля!
— А у вас немовлята теж на бронтозаврах катаються?
— Це я перебільшила. Немовлята в нас такі самі, як і всюди, — лежать у колисочках і ручками махають.
— А хіба у вас нема акселерації?
— Це що за звір?
— У нас у газетах пишуть про акселерацію — нібито раніше діти були менші зростом і пізніше розвивалися. Ось мені дванадцять років, а я зростом вища від моєї бабусі.
— Не знаю, не чула. Моя бабуся вища від мене на голову.
— Розповідай далі, а то скоро розвиднятися почне.
— Тобі надокучило слухати?
— Ні, що ти!
— Фліпнула я до Інституту часу та бачу — він зачинений. Я здогадалася, що свято. Побігла довкола — думала, є який-небудь запасний вхід, — раптом бачу розбите вікно. Ну, тоді я зрозуміла, що не помилилася, — він тут.
— А пірати? Лжеалік і товстун?
— Я тоді про них не знала. Хоч треба було здогадатися — адже хлопчині скла там не розбити. Воно розплавлене. Влізла я через вікно й побігла на другий поверх. Я знала, де лабораторія минулого часу — мене один знайомий у цей інститут водив. Забігаю в лабораторію і бачу — так і є. Кабіна зайнята, працює, на приладах показано — відбувається переміщення тіла на проміжну станцію 1976 року. Він! Як тільки переміщення закінчилося, я — одразу в кабіну. Добре ще, що я знаю, як нею користуватися.
— Ну, ти ще зрозуміло, а звідкіля Коля знав, як нею користуватися?
— Там усе написано. Він, напевно, не квапився, прочитав. Краще в нього спитай. Тільки я хотіла почати, бачу — двері в лабораторію відчиняються й хтось заходить. Я подумала, часовик, тобто тамтешній співробітник. Ну що робити? Вимкнути машину, вилізти назовні й сказати: хлопчик забрав мієлофон, а я, даруйте, не спитавшись, але дуже поспішала… Вони одразу ж відправили б мене додому, а самі почали б переодягання й підготовку — цей Коля встиг би апарат заховати і взагалі зникнути. Отож що буде, те й буде — не стала я чекати, поки мене витягнуть із машини, — вернуся переможцем, тоді нехай судять. Ти мене засуджуєш, Юлько?
— Ні. На твоєму місці я б те саме зробила.
— Це добре, що ти мене розумієш. Словом, я перемістилась і опинилась в твоєму році. Виходжу з кабіни — порожньо. Ні хлопчика, ні нашого представника — нікого. Йду в іншу кімнату — теж порожньо. Не прибрано, ліжко не застелене, анічирк. Тут мені здалося, що грюкнули вхідні двері, — я туди. Вибігла на площадку — нікого нема. Куди він міг побігти? Вниз, на вулицю?
— Ти за ним?
— Я за ним. Збігла вниз. І не встигла вийти з під’їзду, як чую, що двері в тій квартирі знову відчиняються й хтось кричить згори: «Стій, дівчинко!»
— З інституту часу, — здогадалась Юлька.
— Я теж так подумала, що часовики. А тепер зрозуміла, що це були пірати. Але тоді я ні про що не думала — як чкурну з під’їзду і побігла вулицею. Біжу й не обертаюся — знаю, що за мною женуться. Зовсім утратила контроль над собою.
— Я б теж очманіла, — сказала Юлька.
— Пробігла я квартал чи два, — начебто він вулицю переходить. Я за ним. Як усмалилася головою об тролейбус — добре ще, що не попала під нього.
— Лоб у тебе міцний.
— Ти не уявляєш, як боляче було.
— Уявляю. Мені апендицит під місцевим наркозом вирізали. Це трохи гірше, ніж по тролейбусах головою стукати.
— Кому як…
— А чому ти тепер думаєш, що за тобою бігли пірати?
— Сьогодні, коли вони до нас у палату прийшли, я не зразу їх пізнала. А як пізнала, зрозуміла, що без них тут не обійшлося. Це вони сумку вкрали, і тому Коля кричав «держи».
— А чому він кричав?
— Побачив, що сумку поцупили, от і кричав. Пірати, мабуть, за мною стежили.
— Навіщо ж піратам за тобою стежити? Ти ж майже ще дитина.
— Для кого дитина, а для кого найлютіший ворог. Я тобі коли-небудь розкажу, як я з цими піратами боролася по всій Галактиці…