Українська література » Дитячі книги » Сто років тому вперед - Кір Буличів

Сто років тому вперед - Кір Буличів

Читаємо онлайн Сто років тому вперед - Кір Буличів
першого класу не пускала своєї небезпечної зброї в хід.

— Вставай, Алісо, — сказав Алік. — Поспішай. Ми впевнилися, що цей громадянин твій батько. Ти поїдеш із ним додому й там одразу все згадаєш і одужаєш.

Алік кивнув товстуну, щоб він забирав дочку, і той потягся до Аліси. Та Аліса підскочила на весь зріст і притислася до стіни. Руки товстуна, як клешні рака, стулилися на порожньому місці.

— Мерщій же! — крикнув Алік. — Зараз прийдуть!

— Вони заодно! — вигукнула Юлька. — Вони заодно!

— Авжеж, — відповіла Аліса, вислизаючи з рук товстуна й Аліка, котрий зайшов зі спинки ліжка, щоб допомогти лжебатькові. — Ти поглянь на його черевики!

— На чиї черевики?

— Алікові.

Юлька, яка теж стояла на ліжку, поглянула вниз і відразу збагнула, в чім річ: обидва черевики Аліка Борисовича буди на одну ногу. На праву.

— Що таке, що таке? — спитав Алік, теж дивлячись на свої черевики.

І Юлька побачила цілком фантастичну штуку: в неї на очах той правий черевик, що був узутий на ліву ногу, ворухнув носком, вигнувся й перетворився на звичайний лівий черевик.

— Ой! — зойкнула Юля.


— Не звертай уваги, — сказав Алік Борисович. — Моя щоденна неуважність.

Раптом пролунав крик Аліси:

— Юлько!

Поки Юлька дивилсь на черевики, товстун ухитрився схопити Алісу, і так спритно, що вона виявилася притиснутою до його боку й не могла чинити опору.

Вона дриґала ногами, стукала кулаками по м’якому боку, але товстун на це зовсім не зважав, Він звалив тумбочку — квіти впали, вода розлилася по підлозі — й поквапився до дверей.

Все загинуло, подумала Юлька. І тоді вона згадала славетні давні часи, коли на дачі вона була вождем червоношкірих і водила своє суворе плем’я у сміливий набіг на блідолицих сусідів.

Юлька вигукнула бойовий клич ірокезів і стрибнула, як пантера. Нігтями вона уп’ялася в щоку товстуна.

Від кличу задзвеніли шибки, й одна навіть вилетіла назовні. Всі, хто спав у лікарні, прокинулися. Горобці попадали з гілля, ворони злетіли аж до хмар, один шофер уїхав у кювет, бо подумав, що його обганяє пожежна машина. Як згодом з’ясувалося, тільки черговий нічний лікар не прокинувся — хтось зробив йому укол снодійного, і він спав у підвалі на купі картоплі.

Напад Юльки був таким несподіваним і сильним, що товстун випустив Алісу й вона впала на підлогу, замахав руками, щоб скинути повислу на ньому Юльку, і, коли йому вдалося це зробити, помчав до дверей, зірвавши їх із завісів. Двері стукнулись об другу стінку коридора. Алік Борисович завив: «Тррпррф!» — і втік слідом за товстуном.

Юлька з Алісою сиділи на підлозі й мотали головами, щоб оговтатися.

— Ну, як ми їх? — спитала Юлька.

— У тебе, мабуть, шви розійшлися, — сказала Аліса. — І взагалі ти справжній друг.

— Так це був не твій батько?

— Ні, ніякий він мені не батько. Це космічний пірат, його звати Веселун У.

— Ти збожеволіла, Алісо! Який ще космічний пірат?

— Я тобі все розповім. Я тобі тепер повністю довіряю. Тільки нехай усі трохи заспокояться. Чуєш, сюди вже біжать.

Це бігла Марія Павлівна.

— Що сталося? — вигукнула вона, влітаючи в палату. — Дівчатка, чому ви сидите на підлозі? Та ще й у воді! Це геть заборонено правилами.

Дівчатка розсміялись і підвелися.

Уже прибігла й друга сестра, з третього поверху. Хтось із ходячих хворих зазирнув у палату. В коридорі хтось іще спитав:

— Де вибух? Де був вибух?

— Я нічого не розумію, — сказала Марія Павлівна. — Я в усьому винна. А де ж Олександр Борисович? І де твій батько, Алісо?

— Який Олександр Борисович? — спитала Аліса. — Який батько?

— Котрі щойно були тут!

— Нікого тут не було.

В Юльки очі стали квадратними від подиву.

— Як же… — втрутилась вона.

— Ніхто не приходив, — повторила Аліса таким голосом, що Юля відразу збагнула.

Треба мовчати і з усім погоджуватися.

— Я на власні очі бачила… — почала Марія Павлівна, але затнулась і спитала: — А хто розбив вікно? Хто кричав? Хто зірвав двері? Не пробуйте мене морочити, я й так нічого не розумію.

— Такий несподіваний порив вітру, — мовила Аліса. — Напевно, смерч розбив вікно, й зі свистом скинув нас із ліжок, і навіть двері вилетіли. Хіба незрозуміло?

— Ні, я справді божеволію! — сказала Марія Павлівна. — Своїми очима я бачила Олександра Борисовича й іншого громадянина, такого повного, імпозантного. Вони послали мене по історію хвороби Аліси…

— Маріє Павлівно, — порадила Аліса, — я гадаю, що краще телефонувати Аліку Борисовичу. Він, напевно, вже вернувся з кіно й сидить дома. І він вам скаже, що ні в яку лікарню він не ходив і мого батька не бачив.

— І я це зроблю, — відповіла Марія Павлівна суворо. — І негайно. Я цього так не залишу! Хтось тут збожеволів. Сподіваюсь, що не я. Тільки спершу я принесу вам сухі піжамки й переведу вас у бокс — не можна ж ночувати у відкритому приміщенні.

Коли Марія Павлівна зачинила за дівчатками двері в бокс і вони вляглися на нові ліжка, Юлька спитала:

Відгуки про книгу Сто років тому вперед - Кір Буличів (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: