Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг
Аж раптом під дерево прилетіли два метелики, і ті метелики сварились між собою. Сулейман-ібн-Дауд почув, як один із них сказав другому:
— Дивуюсь, як ти ото дозволяєш собі так зарозуміло розмовляти зі мною! Хіба ти не знаєш, що досить мені тупнути ногою, і весь оцей палац Сулеймана-ібн-Дауда разом із садом миттю щезне з лиця землі?
Сулейман-ібн-Дауд одразу ж забув про своїх дев’ятсот дев’яносто дев’ятьох жінок. Вихваляння Метелика дуже його насмішило, і він так розреготався, що аж камфорне дерево затряслось. І він простяг палець і сказав:
— Ходи-но сюди, маленький.
Метелик страшенно злякався, але все ж таки підлетів до султана і сів йому на руку, лопочучи крильцями. Сулейман-ібн-Дауд нахиливсь до Метелика і лагідно прошепотів:
— Послухай-но, маленький, адже ти знаєш, що хоч би скільки ти тупав, ти навіть не пригнеш до землі бодай найтоншої травинки. Для чого ж ти кажеш таку жахливу неправду своїй дружині? Бо ж то, з усього видно, твоя дружина.
Метелик глянув на Сулеймана-ібн-Дауда і побачив, що очі в мудрого султана блищать, немов зорі в морозяну ніч. Тоді він зібрав усю свою сміливість у крильцята, схилив набік голівку і сказав:
— О повелителю, нехай продовжиться твоє життя на віки вічні! Це справді моя жінка. А ти знаєш, що таке жінки?
Сулейман-ібн-Дауд усміхнувся в бороду і сказав:
— Та знаю, братику, знаю.
— Треба ж якось підтримувати свою чоловічу гідність, — пояснив Метелик. — А жінка цілісінький ранок свариться зі мною. Ото я й пристрашив її, щоб вона втихомирилась.
І Сулейман-ібн-Дауд сказав:
— Аби ж це її втихомирило. Ну, тепер лети до неї, братику, а я послухаю, що ти ще їй скажеш.
І Метелик полетів до своєї дружини, що вся аж тремтіла з нетерплячки, сидячи на листочку. І вона так і скрикнула:
— Він тебе слухав?! Сам Сулейман-ібн-Дауд тебе слухав?!
— Аякже! — відповів Метелик. — Звісно, що слухав. Я так захотів, от він мене і слухав.
— І що ж він сказав? Ну, що він сказав?
— Гм, — відповів Метелик, гордовито обмахуючись крильцями, — між нами кажучи, люба, він страшенно злякався; хоч я його не винувачу, бо золотий палац, видно, коштував йому великих грошей, та й помаранчі он уже достигають, — от він і попросив мене не тупати, і я пообіцявся.
— Лишенько! — вигукнула Метелиха та й примовкла, наче води в рот набрала.
А Сулейман-ібн-Дауд реготався до сліз, так його насмішила безсоромність негідного Метелика.
натер собі згортки на ногах. Це дуже попсувало йому вдачу, хоча і не звільнило від кришок. Вони зосталися під шкурою і не переставали лоскотати. Отак і побрів він додому, страшенно сердитий і жахливо зачуханий. І відтоді й понині в кожного Носорога грубезні згортки на шкурі й дуже погана вдача, а все через оті кришки з пирогів.
— А йди-но сюди, маленька.
Метелиха злякано спурхнула з листочка і сіла на білу руку Балкіс. А Балкіс нахилила свою чарівну голівку і прошепотіла:
— Скажи, маленька, ти віриш у те, що сказав тобі зараз твій чоловік?
Метелиха поглянула на Балкіс і побачила, що очі в красуні султанші сяють, немов глибокі чисті озера, в яких відбиваються зорі, а тоді зібрала всю свою сміливість у крильцята і сказала:
— О царице, нехай збережеться твоя врода на віки вічні! Адже ти знаєш, які бувають чоловіки!
І султанша Балкіс, мудра Балкіс Сабейська затулила пальцями уста, щоб приховати усмішку, і сказала:
— Знаю, сестрице.
— Вони самі не знають, чого сердяться, — сказала Метелиха, швидко обмахуючись крильцями, — а ми їх маємо розважати. їм навіть трохи не можна вірити. Уявляєте, мій чоловік вірить, що я вірю, ніби він здатен тупнути ногою — і палац Сулеймана-ібн-Дауда тієї ж миті щезне. Та для мене то пусті балачки. До завтра він сам про них забуде.
— Твоя правда, сестрице, — сказала Балкіс, — але наступного разу, коли він почне вихвалятись, спіймай його на слові. Попроси його тупнути і побачиш, що з того вийде. Адже ми знаємо, які бувають чоловіки, правда ж? Не завадить його присоромити.
І Метелиха полетіла до свого чоловіка і вже за п’ять хвилин зчинила з ним ще запеклішу сварку.
— Пам’ятай, — крикнув Метелик, — пам'ятай, що станеться, коли я тупну!
— Я тобі ніскілечки не вірю, — торохтіла Метелиха. — Хотіла б я побачити, що з того в тебе вийде.
Ну спробуй, тупни.
— Я обіцяв Сулейману-ібн-Дауду не робити цього, — сказав Метелик, — і не порушу слова.
— Біди не станеться, коли й порушиш, — сказала Метелиха. — Та ти своїм тупанням не нахилиш навіть билинки до землі. Ну, спробуй, чого ж ти! Ну тупни, тупни, тупни!
А Сулейман-ібн-Дауд сидів під улюбленим камфорним деревом і чув кожне їхнє слово і так сміявся, як ще ніколи не сміявся. Він геть забув про своїх султанш, він забув про звіра, що вийшов з безодні морської, він забув навіть про те, що негоже вихвалятись. Він просто сміявся, бо йому було дуже весело. А Балкіс, причаївшись за камфорним деревом, теж усміхалась, радіючи з того, що. її любий чоловік розвеселився.
Та ось розпашілий, захеканий Метелик знову метнувся у затінок камфорного дерева і сказав Сулейману-ібн-Дауду:
— Вона хоче, щоб я тупнув! Вона хоче побачити, що з того вийде! О Сулейман-ібн-Дауд, адже ти знаєш, що з того нічого не вийде, і тепер вона ніколи не повірить жодному моєму слову. Вона сміятиметься з мене, поки я житиму.
— Ні, братику, — сказав Сулейман-ібн-Дауд, — більше ми не дамо їй сміятися з тебе.
І він крутнув перстень на пальці — не ради того, щоб похвалитися своєю могутністю, а тільки заради Метелика, і — чудо із чудес! — тієї ж миті з-під землі вискочило четверо велетенських джинів.
— О слуги мої,— сказав Сулейман-ібн-Дауд, — коли оцей пан, що сидить на моєму пальці (бо нахабний Метелик і справді там сидів), тупне лівою передньою ногою, ви понесіть мій палац і сад з громовим гуркотом аж ген за хмари. А коли він тупне знову, ви обережно поставте все на місце.
— Тепер, братику, — додав він, — повертайся до своєї жінки і тупай собі на здоров’ячко.
Метелик прилетів до жінки, а та все не вгавала:
— Ну спробуй, тупни! Ага, боїшся! Ну тупни, тупни.
А Балкіс побачила, як чотири могутніх джини взялися за чотири кінці саду, посеред якого стояв палац, і аж заплескала тихесенько в долоні.
«Нарешті,— сказала вона сама собі,- нарешті Сулейман-ібн-Дауд заради Метелика зробить те, що давно мав би