Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Ой лишенько! — заверещали вони. — Де це ти навчився так битися і що ти зробив із своїм носом?

— Це Крокодил з берегів величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо нагородив мене таким носом, — сказало Слоненя. — Я спитав, що він їсть на обід, і він мені натяг оце носа.

— Та й негарний же він у тебе, — озвався його дядько, волохатий Павіан.

— Хай буде так, — сказало Слоненя, — зате він дуже корисний.

І воно вхопило свого волохатого дядька Павіана за волохату ногу та й посадовило його в осине гніздо.

Потім це негідне Слоненя по черзі почало бити всіх своїх любих родичів і доти їх било, аж поки їм дух забило, і всі вони страшенно здивувались.

У довгоногої тітки Страусихи воно висмикало все пір’я з хвоста.

Довготелесого дядька Жирафа воно спіймало за задню ногу і протягло його крізь колючий терновий кущ.

Своїй товстій тітці Гіпопотамисі воно дмухнуло й гукнуло у вухо, коли та по обіді задрімала в болоті.

Та нікому воно не дозволило чіпати пташку Колоколо.

Отак-то, моє серденько!

Нарешті Слоненя так допекло всім своїм любим родичам, що вони наввипередки побігли до величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, порослої деревами, які нищать лихоманку, щоб і їм Крокодил поробив нові носи. А коли вони повернулись додому, то вже ніхто з них ніколи не бився.

І відтоді, моє серденько, усі слони, яких тобі доводилось бачити, й усі ті, яких тобі ще не доводилось бачити, мають точнісінько такі ж довгі хоботи, як і в отого Слоненяти, що ходило до Крокодила на річку Лімпопо.

Отак-то, моє серденько!

Шість вірних слуг у мене є,

Що вчать мене всьому.

І так їх звати:

ЩО,

ЧИЄ,

ЯК,

ДЕ,

КУДИ,

ЧОМУ.

На Північ, Південь, Захід, Схід

Я їх щоденно шлю,

А тільки зроблять все, що слід,—

Спочинок їм даю.

Спочинок з ранку до шести —

В цей час працюю сам.

Отак трудитися разом

Я, друзі, раджу й вам.

Та різні звички у людей.

Я дівчинку знаю одну:

У неї аж десять мільйонів слуг

Живуть без спочинку і сну.

Лиш очки протре — і по світу всьому

Жене своїх слуг, як собак:

Один мільйон

ДЕ,

Та ще два

ЧОМУ,

І сім мільйонів

ЯК.

ЯК У ЛЕОПАРДА З’ЯВИЛИСЯ ПЛЯМИ

В ті часи, коли всі звірі були, як на диво, лише одної масті, Леопард жив у місцевості, що називалась Високим Степом. Запам’ятай, моє серденько: то був не Низький Степ, і не Рунистий Степ, ба навіть не Кислий Степ, а винятково голий, гарячий, сонячний Високий Степ, де виблискував тільки пісок та піщаного кольору скелі та ще подекуди стирчали кущики піщано-жовтої трави.

А ще жили там Жирафа, Зебра, та кудлата антилопа Канна, та гвинторога антилопа Куду, та прудконога антилопа Ліра. І всі вони були винятково жовтувато-бурувато-піщаної масті. Але серед усіх них, як виняток серед винятків, найжовтуватішо-найбуруватішо-найпіщанішим був Леопард, і був він схожий на сірувато-жовтувату велику кішку, і просто-таки винятково зливався з жовтувато-сірувато-буруватим Високим Степом, — така ото була в нього масть. І це дуже шкодило Жирафі, Зебрі та всім іншим тваринам. Бо ж він, бувало, заляже за першим-ліпшим жовтувато-сірувато-буруватим каменем чи за кущем високої трави, і коли Жирафа, чи Зебра, а чи кудлата антилопа Канна, чи гвинторога антилопа Куду, а чи тендітна лісова антилопка, а чи плямиста степова антилопа пробігали мимо, він лякав їх до смерті і частенько вкорочував їм стрибучо-скачуче життя.

А ще в тій місцевості, що називалася Високим Степом, жив Ефіоп (винятково сірувато-бурувато-жовтуватий чоловік — отакий тоді він був!), і мав він лука та стріли, і дружив з Леопардом, і обоє вони мали звичку полювати укупі, і Ефіоп пускав у діло стріли з лука, а Леопард пускав у діло зуби та пазури, і дійшло до того, моє серденько, що ні Жирафа, ані кудлата антилопа Канна, ні гвинторога антилопа Куду, ні зебра Квагга, ні всі інші тварини вже просто не знали, куди їм скакати. От до чого дійшло!

Отак спливло багато часу — а кожне тоді жило дуже довго — і звірі навчилися втікати від усього, що скидалося на Леопарда чи Ефіопа. І мало-по-малу — почалось це з Жирафи, бо в неї найдовші ноги — вони покинули Високий Степ. Вони тікали, тікали і нарешті прибігли до великого лісу, в якому було багато дерев та плямисто-смугастих, рябих і хвилястих тіней, — отут вони й поховались.

І ще спливло багато часу, і чи від того, що вони увесь цей час перебували ні в затінку, ані на сонці, чи від того, що на них падали рухливі тіні від дерев, але Жирафа стала плямиста, а Зебра стала смугаста, а кудлата антилопа Канна та гвинторога антилопа Куду потемніли, і в них на спинах з’явилися хвилясті сірі смужки, мов на корі дерев. Отож їх можна ще було почути чи вловити їхній запах, але побачити їх щастило дуже рідко, і то лише тоді, коли точно було відомо, куди дивитись. І зажили вони щасливо серед плямисто-смугастих лісових тіней, а Леопард з Ефіопом гасали по винятково сірувато-жовтувато-рудуватому Високому Степу й дивувались, куди це поділися їхні сніданки, обіди та вечері. Нарешті вони так зголодніли, що почали їсти пацюків, різних кузьок та кроликів, і від того у них обох розболілися животи. Отаке сталося з Леопардом та Ефіопом!

Одного разу вони зустріли Бабуїна — мавпу з собачою головою, яка і гавкала по-собачому, — най-мудрішого серед усіх звірів Південної Африки. І Леопард спитав Бабуїна (а це було в спекотний день):

— Куди це поділася вся дичина?

Бабуїн лише кліпнув очима. Авжеж він знав!

Тоді Ефіоп спитав Бабуїна:

— Чи можеш ти сказати, де нині перебував корінна фауна[3] тутешніх місць?

Це означало те саме, але Ефіоп завжди говорив дуже пишномовно, бо він був дорослий. Бабуїн знову кліпнув очима. Авжеж він знав!

Нарешті Бабуїн сказав:

— Дичина втекла на інші місця, що плямами розкидані по всій Південній Африці, і моя тобі порада, Леопарде, — знайди й собі підхожі плями.

Тоді Ефіоп сказав:

— Все це чудово, але хотілося б знати, куди саме переселилася корінна фауна тутешніх місць?

І Бабуїн сказав:

— Корінна фауна пішла шукали корінну флору[4], тому що саме настав час потурбувались про зміну. Моя тобі порада, Ефіопе, — теж там можна швидше потурбуйся про