Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг

СЛОНЕНЯ

В далекі й давноминулі часи, моє серденько, Слон зовсім не мав хобота. У нього був лише пухкенький землисто-чорний ніс, завбільшки з добрий черевик.

Він міг ним крутити в різні боки, але не міг нічого підняти чи взяти.

Та ось народився ще один Слон. І це вже був інший Слон, маленький Слоник великого Слона, коротше кажучи — Слоненя, в якого цікавість була просто-таки невситима, а це означає, що воно чіплялося до кожного з безліччю надзвичайно ввічливих запитань.

І жило це Слоненя в Африці, й цілу Африку воно заповнило своєю невситимою і надзвичайною ввічливою цікавістю.

Питало Слоненя свою довгоногу тітку Страусиху, чому в неї пера ростуть саме на хвості, і довгонога тітка Страусиха штурхала його за це своєю твердою-твердою кігтистою ногою.

Питало Слоненя свого довготелесого дядька Жирафа, чому в нього шкіра вся в плямах, і довготелесий дядько Жираф брикав його своїм міцним-міцним копитом.

І все ж Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості!

І все ж воно так и сипало безліччю своїх надзвичайно ввічливих запитань!

Питало воно свою товсту тітку Гіпопотамиху, чому в неї червоні очі, і товста тітка Гіпопотамиха стусала його своєю широкою-широкою ратицею.

Питало воно свого волохатого дядька Павіана, чому дині мають саме такий смак, і волохатий дядько Павіан давав йому ляпаса своєю волохатою лапою.

І все ж таки Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості!

І все ж воно так і сипало безліччю своїх надзвичайно ввічливих запитань!

Слоненя питало всіх і про все, що воно тільки бачило, чуло, відчувало, нюхало чи до чого торкалось, — і всі дядьки й тітки неодмінно били й стусали його.

І все ж таки Слоненя було сповнене своєї невситимої цікавості!

І все ж воно так і сипало безліччю своїх надзвичайно ввічливих запитань!

Одного чудового ранку, в самісінький розпал весняного свята Рівнодення, невситимо цікаве Слоненя вигадало нове цікаве для нього запитання, з яким воно раніше ні до кого не зверталось. Воно запитало:

— А що Крокодил їсть на обід?

І всі в один голос грізно гукнули:

— Цить!

Й одразу ж усі разом дали йому доброго чосу.

А коли його перестали шльопати, Слоненя пішло собі геть.

І прийшло воно до пташки Колоколо, що сиділа на колючому, як глід, кущі, що звався кущем Пожди-трохи-не-спіши, та й пожалілось:

— Мій тато відшльопав мене, і моя мама від-шльопала мене, і всі мої тітки й дядьки відшльопали мене за мою невситиму цікавість. І все ж таки я хочу знати, що Крокодил їсть на обід?

І пташка Колоколо просюркотіла йому співчутливо-сумовитим голоском:

— Іди до величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, береги якої геть поросли деревами, що нищать лихоманку, — там ти дізнаєшся.

Наступного ж ранку, коли скінчилося весняне свято Рівнодення, бо зрештою все на світі має кінець, невситимо цікаве Слоненя взяло з собою сто фунтів бананів (таких дрібненьких, у червоній шкуринці), сто фунтів цукрової тростини (такої довгої, з рожевою корою), сімнадцять динь (зеленкуватих і хрустких) і сказало всім своїм дорогим родичам:

— Ну, прощавайте! Піду я до величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, береги якої геть поросли деревами, що нищать лихоманку, і там дізнаюся, що ж Крокодил їсть на обід.

І всі родичі знов його добре відшльопали «на щастя», хоч Слоненя дуже чемно просило їх припинити свої побажання.

З тим воно й пішло.

І хоч воно трохи сердилось, але нітршечки не дивувалось.

Воно їло собі дині, гублячи по дорозі лушпайки, бо ще не вміло їх тоді підбирати.

Вийшло Слоненя з міста Грехема і прийшло до Кімберлі, а з Кімберлі добулося провінції Кейма, а з провінції Кейма почвалало на північний схід та все їло дині, аж поки нарешті вийшло на береги величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, геть порослої деревами, що нищать лихоманку, точнісінько так, як йому казала пташка Колоколо.

Але слід тобі знати і добре затямити, моє серденько, що до цього тижня, дня, години і навіть хвилини це невситимо цікаве Слоненя ніколи не бачило Крокодила й не знало, не відало, який він є.

І через те йому робилося аж млосно від його невситимої цікавості.

Перший, хто зустрівся Слоненяті, був Скелястий-Перістий-Удав-Пітон, що обвився навколо скелі.

— Вибачте мені,— якнайчемніше озвалося Слоненя, — та чи вам, бува, не траплялося бачити Крокодила у цих чужих мені краях?

— Чи не траплялося мені бачити Крокодила? — перепитав Скелястий-Перістий-Удав-Пітон страшним і зневажливим голосом. — А про що ти ще мене запитаєш?

— Вибачте мені,— повело далі Слоненя, — може, ви скажете, що Крокодил їсть на обід?

Тоді Скелястий-Перістий-Удав-Пітон блискавично сповз зі скелі й добряче-таки шмагонув Слоненя своїм лускатим-кільчатим хвостом.

— От чудасія, — буркнуло Слоненя, — і тато, й мама, і дядько, й тітка, не кажучи вже про мою двоюрідну тітку Гіпопотамиху та двоюрідного дядька Павіана, — всі вже досить лупцювали мене за мою невситиму цікавість, і, здається, тут мене спіткало те саме.

Отож воно дуже й дуже ввічливо попрощалося зі Скелястим-Перістим-Удавом-Пітоном, допомогло йому знову обкрутитися навколо скелі та й почалапало далі, трохи сердите, але нітрішечки не здивоване, та все собі їло дині, гублячи по дорозі лушпайки, бо воно тоді ще не вміло їх підбирати.

Так воно йшло, йшло, аж поки й спіткнулося об щось, що здалося йому просто колодою, і те щось лежало при самісінькому березі величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, геть порослої деревами, які нищать лихоманку.

Але то була не колода, моє серденько, то був справжнісінький Крокодил, і Крокодил підморгнув йому одним оком — ось так!

— Пробачте мені,— якнайввічливіше мовило Слоненя, — чи вам, бува, не траплялося бачити Крокодила в цих чужих мені краях?

Тоді Крокодил підморгнув і другим оком — ось так! — і витяг половину свого хвоста з річкового мулу.

А Слоненя якнайчемніше відступило назад, бо йому не хотілося ще раз бути битим.

— Підійди ближче, маля! — сказав Крокодил. — Чому ти про це питаєш?

— Пробачте мені,— якнайввічливіше мовило Слоненя, — але тато вже бив мене, і мама теж била мене, не кажучи вже про довгоногу тітку Страуси-ху та довготелесого дядька Жирафа, які ще дужче били мене, але не так, як товста тіточка Гіпопотамиха та волохатий дядько Павіан. Але найдужче вдарив мене щойно Скелястий-Перістий-Удав-Пітон своїм лускатим-кільчатим хвостом. Отож, коли й у вас на думці те саме, то я не хочу, щоб мене знову били.

— Підійди ближче, маля, — сказав Крокодил, — бо я і є Крокодил, — і на доказ того, що він каже правду, Крокодил