Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг

І тут Метелик тупнув ногою.

І враз джини підхопили палац та сад і понесли високо, високо вгору, і грізно загуркотів грім, і все зникло у непроглядній пітьмі.

А Метелиха пурхала в темряві і слізно благала:

— Ой-ой, я більше не буду! Пробач, що я таке казала. Поверни сад на землю, любий мій чоловіченьку, і я ніколи тобі не перечитиму.

Метелик злякався не менш за свою Метелиху, а Сулейман-ібн-Дауд так сміявся, що кілька хвилин не міг промовити й слова. Нарешті він перевів подих і прошепотів Метеликові:

— Тупни, братику, ще раз, поверни мені палац, о найбільший з усіх чародіїв!

— Так, поверни йому палац, — сказала Метелиха, пурхаючи в темряві, неначе міль. — Віддай йому палац і більше не вдавайся до такого страшного чародійства.

— Ну, гаразд, — сказав Метелик з удаваною недбалістю. — Ото бачиш, як до мене чіплятися. Мені-то однаково, я звик і не до таких див. Але ради тебе і ради Сулеймана-ібн-Дауда я поставлю усе на місце.

І він знову тупнув, ї тієї ж миті джини опустили палац та сад на землю, та так обережно, що не було й чути. Сонце яскраво осяяло густо-зелені крони помаранчевих дерев, прекрасні водограї дзюркотіли серед рожевих єгипетських лілей, пташки заливалися співами, а Метелиха лежала під камфорним деревом, ледь ворушачи крильцями, і злякано лепетала:

— Я більше не буду! Я більше не буду!

А Сулейман-ібн-Дауд від сміху просто не міг говорити.

Він знеможено відкинувся назад, гикнув і, посварившись на Метелика пальцем, сказав:

— О великий чарівниче, для чого було повертати мені палац, коли ти вбиваєш мене сміхом!

Аж тут почувся страшний лемент. То всі дев'ятсот дев’яносто дев’ять султанш з криком та вереском вибігли з палацу, кличучи за собою своїх дітей. Вони дріботіли рядами по широких мармурових сходах, і в кожному ряду було по сто душ.

А мудра Балкіс пішла їм назустріч і спитала:

— Що вас наполохало, о султанші?

Вони зупинились на широких мармурових сходах рядами, і в кожному ряду було по сто душ, і всі в один голос сказали:

— Що налякало? Ми жили собі мирно та тихо у золотому палаці, аж раптом як стій палац зник, і ми опинились у страшній непроглядній пітьмі. І загуркотів грім, і в темряві почали літати джини та ефріти. Ось що наполохало нас, головна султаншо. І ми такого страху набралися, такого страху натерпілися, що від того страху нам ще й досі ой страх як страшно.

Тоді Балкіс, перша красуня серед цариць, єдина кохана дружина Сулейман-ібн-Дауда, володарка Сабеї та золотоносних річок Півдня від пустелі Сін аж до веж Зімбабве, Балкіс, що була майже така мудра, як сам наймудріший серед мудреців Сулейман-ібн-Дауд, тоді оця Балкіс сказала:

— Заспокойтеся, о султанші! То один метелик пожалівся на свою дружину, яка весь час з ним сварилась, і наш повелитель, Сулейман-ібн-Дауд, трохи провчив її, щоб вона була сумирніша та покірливіша, бо метелики дуже цінують ті чесноти.

Тоді наперед виступила султанша з Єгипту, фараонова дочка, і сказала:

— Не може бути, щоб наш палац злетів у повітря, наче пір’їна, заради якоїсь там комашини. Ні, певно, то помер Сулейман-ібн-Дауд, і сама природа громом і пітьмою сповістила нас про це.

Балкіс, не обертаючись, кивнула головою сміливій султанші з Єгипту і сказала до всіх султанш:

— Ідіть подивіться.

І вони пішли по широких мармурових сходах рядами, і в кожному ряду було по сто душ, і під камфорним деревом побачили Сулеймана-ібн-Дауда, у якого на кожній руці сиділо по метелику, і він колисав їх, і султанші почули, як він сказав:

— О жінко мого повітряного брата, пам’ятай, що віднині ти повинна догоджати своєму чоловікові, а то він знову тупне. Адже ти чула його слова, що йому не звикати до такого чародійства, і на власні очі бачила, який він великий чародій, — зумів підняти в повітря палац самого Сулеймана-ібн-Дауда! Живіть мирно, діти мої!

Він поцілував їм крильцята, і вони полетіли.

Тоді всі султанші, за винятком Балкіс, найпрекраснішої Балкіс, що стояла збоку й усміхалась, попадали долілиць і сказали самі собі:

— Якщо вже сердитий на дружину метелик наробив такої біди, то що може спіткати нас, коли ми без кінця надокучаємо нашому повелителю своїм неугавним лементом та чварами?

І вони позапиналися своїми покривалами, і позатуляли руками собі роти, і тихо-тихо, щоб їх навіть не чули, побігли навшпиньках назад у палац.

Тоді Балкіс, найніжніша й найвродливіша Балкіс, вийшла з-за високих червоних лілей у затінок камфорного дерева, і поклала руку на плече Сулейману-ібн-Дауду, і сказала:

— О мій повелителю і скарбе моєї душі! Радій: тепер султанші з Єгипту, Ефіопії, Абіссінії, Персії, Індії та Китаю дістали добру науку, якої вони довго не забудуть.

І Сулейман-ібн-Дауд, дивлячись на метеликів, які граючись, пурхали на осонні, сказав:

— О моя подруго і скарбе мого щастя, як же це сталося? Адже я весь час тільки жартував з Метеликом.

І він розповів Балкіс про те, що зробив заради Метелика.

А ніжна, любляча Балкіс сказала:

— О мій повелителю і володарю днів моїх! Я сховалась за камфорним деревом і геть усе бачила. Це я навчила Метелиху, щоб вона примусила Метелика тупнути. Я знала, що мій повелитель жартома сподіє якесь велике чудо, а султанші, те чудо побачивши, налякаються і принишкнуть.

І вона розповіла йому все, що султанші казали, бачили й думали.

Тоді Сулейман-ібн-Дауд підвівся з лави, що стояла під камфорним деревом, простяг до Балкіс руки і, відчуваючи на серці радість, сказав:

— О подруго моя і насолодо днів моїх! Знай, що, коли б я сподіяв це чудо проти султанш з гордощів чи гніву, мені було б так само соромно, як тоді, коли я збирався влаштувати бенкет для усіх звірів світу. Але дякуючи твоїй мудрості, я сподіяв чудо заради жарту, а воно, бач, звільнило мене від сварок моїх сварливих жінок. Скажи ж мені, подруго моя і серце серця мого, звідки в тебе така мудрість?

І тоді Балкіс, найвродливіша і найстрункіша Балкіс, подивилася Сулейману-ібн-Дауду просто в очі, а потім, схиливши голівку, точнісінько як Метелиха, сказала:

— А звідти, по-перше, що я люблю тебе, о мій повелителю, а по-друге, я добре знаю жіночу вдачу.

І вони пішли до палацу, і жили щасливо до кінця днів своїх.

А й справді ж, Балкіс хитро придумала?

Якщо, до кінця прочитавши цю книжку,

Ти скажеш: «Навіщо така мені казка?

Що з неї візьму я? Чого я навчуся?»,

То я