Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

— Чому б не зробити звичайний дах? — здивувався Нюхмумрик.

— Він теж обвалиться… — вперто стояв на своєму Гемуль.

— Ненавиджу кожух на вівсяній юшці! — знов урвав розмову Дядько-панько.

— Є ще інша можливість, — вів далі Гемуль. — Зовсім обійтися без даху! Я довго думав… А може, Мумі-татові сподобається дивитись на зорі, га? Як гадаєте?

— Це ти так вважаєш! — зненацька зірвався на крик мудрик Лавка. — Звідки тобі знати, що подобається, а що ні Мумі-татові!

Усі перестали їсти, витріщившись на мудрика.

Мудрик Лавка репетував, вчепившись лапками в скатертину:

— Ти робиш тільки те, що тобі до вподоби! Навіщо братися за те, що тобі не під силу!

— Погляньте-но лише! — здивовано сказала Мюмля. — Наш мудрик шкірить зубки!

Мудрик Лавка встав так рвучко, що перевернув стільця, і заховався під столом.

— І це на таке здатний наш любий чемний мудрик? — холодно мовила Чепуруля.

— Послухай, Чепуруле, — серйозно сказала Мюмля. — Я не думаю, що можна стати Мумі-мамою, накривши обід надворі.

Чепуруля образилася ледь не до сліз.

— Тільки й чую, Мумі-мама — це, Мумі-мама — інше! Чим вони такі надзвичайні, ті Мумі-тролі? Нечупарна родинонька, яка навіть у хаті поприбирати не може, хоча це її обов’язок! Хоч би якогось маленького листа залишили… Вони ж знали… вони ж знали… — Чепуруля безпомічно замовкла.

— Лист! — раптом скрикнув Дядько-панько. — Десь я знайшов листа і кудись його заховав…

— Куди? Де ти його заховав? — стрепенувся Нюхмумрик.

Тепер уже всі повставали з-за столу.

— Десь… — пробурмотів Дядько-панько. — Піду трохи порибалю. Не подобається мені цей пікнік! Нітрохи не весело!

— Подумай гарненько, — попросив його Гемуль. — Спробуй пригадати, куди ти його поклав! Ми тобі допоможемо! Де ти бачив листа востаннє? Куди б ти його заховав, якби знайшов ось зараз?

— Я у відпустці, — вперся Дядько-панько. — І забуватиму все, що мені захочеться… Забувати — це так чудово! Я хочу забути все, крім кількох маленьких і приємних справ, які мають для мене значення. А тепер я піду поспілкуюся зі своїм другом пращуром. Хто-хто, а він знає. Ви тільки здогадуєтеся, а ми усе знаємо.

Пращур був таким, як завжди, лише мав пов’язану на шиї серветку.

— Здоров був! — привітався Дядько-панько. — Я дуже засмучений. Знаєш, що вони мені зробили? — він на хвильку замовк. Пращур у дзеркалі похитував головою й притупував лапками. — Так, твоя правда, вони зіпсували мені відпочинок. Я так пишався, що вдалося усе позабувати, — і раптом мене змушують про щось згадати! У мене болить живіт! Я такий сердитий, аж живіт розболівся!

Уперше за весь час Дядько-панько згадав про свої ліки, але він не пам’ятав, куди їх подів.

— Його ліки були у кошику, сказав Гемуль. — Він казав, що вони у кошику. Але самого кошика у вітальні не видно.

— Може, він забув його десь у садку? — озвалася Мюмля.

Чепуруля ніяк не могла вгомонитися.

— Він каже, що ми в усьому винні! У чому моя вина? Що пригостила його теплим морсом з чорної порічки? Але ж йому посмакувало! — Чепуруля скоса глянула на Мюмлю й додала: — Я знаю, що Мумі-мама варить морс з чорної порічки як ліки від застуди. Я тільки зробила, як Мумі-мама…

— Заспокойтеся усі! — звелів Гемуль. — Тоді я зможу вам розказати, що слід робити. Отже, йдеться про пляшечки з ліками і коньяком, про листа та вісім пар окулярів… Ми поділимо Долину й будинок на окремі ділянки, і кожен з нас…

— Так-так-так, — радісно підхопила Чепуруля. Вона зазирнула до вітальні й стурбовано запитала: — Як ти почуваєшся?

— Зле, — відповів Дядько-панько. — А що в цьому дивного, якщо тебе змушують їсти кожух на юшці і не дають назабуватися досхочу!

Він лежав на канапі у вітальні, натягнувши на себе купу ковдр й насунувши на носа капелюха.

— Скільки ж тобі років? — обережно поцікавилася Чепуруля.

— Помирати ще не маю наміру! — немов відтяв Дядько-панько радісним голосом. — А тобі скільки?

Чепуруля зразу зніяковіла. В усьому будинку хряскали, відчиняючись і зачиняючись, двері; у садку галасували й тупотіли. Усі думали тільки про Дядька-панька.

«Кошик може бути, де завгодно», — думав він із деяким задоволенням. Біль у животі вгамувався і більше йому не дошкуляв.

До вітальні увійшла Мюмля й сіла на краєчок канапи.

— Послухай-но, Дядьку-паньку, — сказала вона. — Ти такий же здоровий, як і я, добре про це знаєш…

— Цілком можливо, — погодився Дядько-панько. — Але я не встану з ліжка, доки мені не влаштують забаву. Таку собі маленьку забаву на честь одужання старого дядька.

— Або велике свято для мюмль, які люблять потанцювати, — замислено додала Мюмля.

— Ще чого! — скрикнув Дядько-панько. — Пишний банкет для мене і пращура! Він не веселився сотні років, а тепер сам, як палець, сумує в одежній шафі.

— Якщо ти в це віриш, то повіриш в усе на світі, — усміхнулася Мюмля.

— Знайшов! — долинув знадвору голос Гему ля. Двері відчинилися, й вітальня враз наповнилася гамором. — Кошик стояв під ґанком! — сповістив Гемуль. — А коньяк на іншому березі ріки!

— Струмка, — виправив його Дядько-панько. — Спершу я вип’ю коньяку.

Чепуруля налила йому крапелинку. Усі уважно дивилися, як він п’є.

— Дати тобі по дрібці кожних ліків чи достатньо одних? — запитала Чепуруля.

— Нічого не треба, — відповів Дядько-панько, з зітханням відхиляючись на подушки. — Просто не кажіть нічого такого, про що я не люблю чути. А цілковито я зможу одужати тільки тоді, коли ви влаштуєте мені свято…

— Зніміть з нього черевики, — порадив Гемуль. — Лавко, зніми з нього черевики! Це перше, що треба зробити, коли болить живіт…

Мудрик розшнурував черевики Дядька-панька й зняв їх з лап. В одному з черевиків він знайшов зім’ятий клаптик білого паперу.

— Це ж лист! — скрикнув Нюхмумрик. Він обережно розгорнув папірець і прочитав:

«Ласкаво прошу не розпалювати вогонь у кахельній печі, бо там мешкає пращур. Мумі-мама».

17

Чепуруля уже нікому нічого не розповідала про те, що мешкало в одежній шафі. Вона намагалася заповнити свої думки дрібними буденними справами — простими і звичними. Але ночами їй вчувалися тихі, ледь чутні звуки, ніби хтось шкряботів за шпалерами або квапливо чеберяв лапками вздовж плінтусів на підлозі, а одного разу у стіні над її узголів’ям стукотіло так, ніби завівся жук-точильник.

З усіх денних справ їй найбільше подобалося скликати гонгом на обід мешканців будиночка. А ще, коли стемніє, виносити на поріг кухні відро зі сміттям. Нюхмумрик грав на гармонії майже щовечора, і Чепуруля вивчила всі його пісні, але насвистувала їх лише тоді,