Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

«Яке щастя, — думала Чепуруля. — Хоч я й ніколи більше не зможу прибирати, зате готуватиму їсти. Ще не все втрачено!»

Вона відчинила кухонні двері, вийшла на ґанок, опустила вниз блискучий латунний гонг Мумі-мами, потримала його трохи у лапках, помилувалася своїм розпогодженим і переможним відображенням, а тоді взяла молоток з круглою дерев’яною голівкою, обтягнутою замшею, і вдарила в гонг. «Бім-бом! — покотилося Долиною! — Обід готовий! Йдіть обідати!»

Усі збіглися на заклик гонгу, стурбовано вигукуючи:

— У чому справа? Що трапилося?

Чепуруля незворушно відповіла:

— Обід чекає…

Кухонний стіл було накрито на шість осіб, а Дядькові— панькові відведено місце посередині. Чепуруля знала, що він увесь час, доки вона поралася на кухні, простояв під вікном, потерпаючи за долю своєї рибини. Тепер йому дозволили увійти.

— Обід, — пробурмотіла Мюмля. — Це добре. Сухарики з корицею якось не пасують до консервованих огірків.

— Віднині комора буде на замку! — сповістила Чепуруля. — Кухня — це моя територія! Пригощайтеся, доки не вихололо…

— А де ж моя риба? — стетерів Дядько-панько.

— Запечена у пудингу.

— Але я хотів її бачити! — забідкався Дядько-панько. — Треба було зготувати її цілою, а я б усе сам і з’їв!

— Фе! — присоромила його Чепуруля. — Хоч сьогодні і Татів день, це ще не привід поводитися так самозакохано.

«Іноді так важко догодити старості, — подумала вона. — Дотримуватися усіх традицій чесного й порядного поводження!»

— Не хочу святкувати Татів день, — бовкнув Дядько-панько. — Скільки тих днів: Татів день, Мамин день, день добрих і лагідних мудриків! Не люблю родичів! Чому б нам не відсвяткувати день великих рибалок?

— Але ж на столі парує смачна страва, — докірливо зауважив Гемуль. — Усі сидять за столом. Хіба ми не схожі на велику щасливу родину? Я завжди казав, що ніхто, окрім Чепурулі, не вміє так смачно зготувати рибу!

— Ха-ха-ха! — голосно розсміялася Чепуруля й зиркнула на Нюхмумрика.

Усі мовчки ласували пудингом, а Чепуруля снувала між плитою та столом, накладала в тарілки, наливала морсу в склянки, буркотіла, коли хтось обляпувався, і почувалася у своїй стихії.

— А може, проголосимо тост на честь Татового дня? — раптом запропонував Гемуль.

— Нізащо! — відразу заперечив Дядько-панько.

— Як хочете… Я просто хотів зробити приємність, — знітився Гемуль. — Невже ви забули, що Мумі-тато також є татом? — він серйозно обвів поглядом кожного й додав: — У мене ідея… Хай би кожен із нас придумав якусь приємну несподіванку Мумі-татові до його повернення…

Ніхто нічого на це не сказав.

— Нюхмумрик міг би полагодити пристань, — вів далі Гемуль. — Мюмля випрала б наш одяг. А Чепуруля причепурила б дім…

У Чепурулі вихопилася тарілка з лап й упала на підлогу.

— Ні! — скрикнула вона. — Я більше ніколи нічого не чепуритиму!

— Чому? — здивувалася Мюмля. — Ти ж любиш прибирати!

— Не пам’ятаю, чому… — стиха пробурмотіла Чепуруля.

— Цілком справедливо, — встряв Дядько-панько. — Неприємні речі забуваються дуже легко. Піду зловлю ще одну рибу і сам її з’їм…

Він взяв свого костура і подався геть, забувши зняти з шиї серветку.

— Дякую за обід, — уклонився мудрик Лавка.

А Нюхмумрик додав:

— Пудинг вдався тобі на славу…

— Справді? — Чепуруля розсіяно усміхнулася, думки її витали зовсім деінде.

Після обіду Нюхмумрик, припаливши люльку, рушив до моря. Він ішов поволі, вперше відчувши себе на самоті з самим собою. Дійшов до купальні, відчинив вузькі, розбухлі від вологи двері. У купальні пахло пліснявою, водоростями та проминулим літом. Той залах навіював смуток.

— Ой, ці будиночки, — скрушно зітхнув Нюхмумрик.

Він сів на сходи, що стрімко обривалися у воду. Море простиралося перед ним лагідне, сіре, ніде ні острівця.

«Мабуть, не так вже й важко розшукати втікачів— мумі-тролів і повернути їх додому. Усі острови нанесені на морську карту. Човника можна полатати, але навіщо? — міркував Нюхмумрик. — Хай собі ховаються… Може, їм також хочеться побути на самоті».

Нюхмумрик уже не шукав свої п’ять тактів. «Як захочуть, то й самі з’являться. До того ж, є ще чимало інших пісеньок. Мабуть, пограю трохи сьогодні увечері…»

Тепер, пізньої осені, вечори були дуже темними. Чепуруля ніколи не любила ночі. Немає нічого гіршого, ніж вдивлятися у цілковиту темряву. Це майже так само, як податися світ за очі без друга поруч. Тому вона зазвичай швидко виставляла відро зі сміттям за двері на кухонні сходи й миттю ховалася в хаті.

Однак нинішнього вечора Чепуруля затрималася, прислухаючись до пітьми. Нюхмумрик награвав у наметі якусь гарну незнайому мелодію.

Чепуруля мала музичний слух, хоча ніхто, навіть вона сама, про це не здогадувалися. Вона слухала, затамувавши подих і забувши про всі свої страхи. Її висока худа постать виразно виднілася на тлі освітленої кухні — легка здобич для усіляких нічних жахіть. Та нічого з нею не трапилося. Коли пісенька змовкла, вона глибоко зітхнула, поставила на поріг відро зі сміттям і повернулася до будинку. Спорожняти відро було обов’язком мудрика.

А тим часом мудрик Лавка снував свою розповідь:

«Звірятко причаїлося за великим горщиком поблизу тютюнової грядки Мумі-тата. Воно чекало, коли стане великим та сильним, коли йому ніколи більше не доведеться зазнавати розчарувань, і ніхто його не цікавитиме, окрім власної особи. Кінець розділу».

14

Само собою зрозуміло, що у кімнатах Мумі-мами та Мумі-тата ніхто з гостей не спав. Мамина спальня виходила вікном на схід, вона любила ранки, а Татова — на захід, бо вечірнє небо навіювало на нього солодку тугу за далекими мандрами.

Одного надвечір’я Гемуль прокрався до Татової кімнати й шанобливо зупинився на порозі. То була дуже маленька затишна мансарда з похилою стелею — чудове місце для усамітнення. А ще там добре було замикатися, щоб не плутатися в інших під ногами.

На помальованих у блакитний колір стінах Мумі-тато розвішав гілки чудернацьких форм, а на деяких почіпляв очі з ґудзиків. Ще там висів настінний календар, на якому був зображений розбитий корабель, а над ліжком — дерев’яна дощечка з написом «Гайґс віскі». На комоді лежали дивні камінці, грудка золота та купа дрібничок, які зазвичай в останню хвилину перед від’їздом з дому виявляються зайвими. Перед дзеркалом стояла модель маяка з гостроверхим дахом, маленькими дерев’яними дверцятами та балюстрадою з латунних цвяшків навколо маякової ліхтарні. Була там навіть драбинка, яку Мумі-тато змайстрував з мідного дротика. А на кожне віконце він наклеїв по клаптику сріблястого паперу.

Оглядаючи кімнатку, Гемуль намагався пригадати собі Мумі-тата, згадати, що вони робили удвох, про що розмовляли, але не зміг. Тоді він підійшов до вікна й