Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Гемуль подумав, що зараз він бачить те, що бачив Мумі-тато, вглядаючись в осінню сутінь. Він вмить збагнув, що треба робити: він побудує для Мумі-тата дім у гіллі великого клена! Від утіхи Гемуль аж розсміявся. Звичайно, дерев’яний дім! Високо над землею, між міцними чорними гілками, з штормовим ліхтарем під стелею, подалі від родини… Мумі-тато заживе вільним, сповненим пригод життям. Там вони сидітимуть удвох, слухатимуть, як потрясає стінами прикрий південно-західний вітер і вестимуть мудрі бесіди, нарешті вестимуть бесіди… Гемуль вибіг з кімнати й гукнув:

— Мудрику!

Мудрик вийшов зі своєї комори.

— Ти знову читав… — дорікнув йому Гемуль. — Так багато читати шкідливо! Слухай-но, ти любиш витягати старі цвяхи?

— Навряд… — відповів мудрик.

— Коли треба щось спорудити, — почав пояснювати Гемуль, — то один будує, а інший носить матеріали. Або ж один забиває нові цвяхи, а інший витягає старі. Зрозуміло?

Мудрик мовчки витріщався на Гемуля. Він знав, що йому судилося стати отим іншим. Вони зійшли до дровітні, де мудрик взявся витягати старі цвяхи з дощок та балок, яких назбирала на морському березі родина Мумі-тролів. Посіріла від часу деревина була твердою й непіддатливою, а цвяхи геть поіржавіли й міцно сиділи у дошках. Гемуль тим часом підійшов до клена й замислився, задерши голову догори.

Мудрик розгинав і витягував цвяхи. Небо на заході запалахкотіло жовто, немов вогонь, і згасло. Мудрик розповідав собі про звірятко, розповідь велася щораз ліпше, бо він її складав уже не в словах, а в картинках. Слова таять у собі небезпеку, а звірятко наблизилося до надзвичайно важливого моменту в своєму розвитку, воно ось-ось зазнає змін. Воно вже не ховалося, розглядалося навкруги й прислухалося, скрадалося тінню узліссям, насторожено, але зовсім без страху…

— Тобі подобається витягати цвяхи? — поцікавилася у нього за спиною Мюмля. Вона сиділа на пеньку, на якому рубають дрова.

— Га? — стрепенувся мудрик Лавка.

— Ти ж не любиш витягати цвяхи, та все ж робиш це. Хотілось би знати, навіщо? — допитувалася Мюмля.

Лавка мовчки дивився на неї.

Мюмля пахла м’ятою.

— І Гемуля ти також не любиш, — вела вона далі.

— Я щось ніколи про це не думав, — пробурмотів мудрик, немов захищаючись, і відразу замислився, подобається йому Гемуль чи ні.

Мюмля зістрибнула з пенька і пішла собі геть.

Швидко насувалися сутінки, сіра імла здіймалася над річкою. Було дуже холодно.

— Відчини! — гукнула Мюмля під кухонними дверима. — Я хочу погрітися у твоїй кухні!

Уперше хтось назвав кухню «її кухнею», тож Чепуруля негайно відчинила двері.

— Можеш посидіти на моєму ліжку, — запропонувала вона. — Лишень не зімни покривала.

Мюмля примостилася на ліжку, що стояло між кухонною плитою та мийкою, а Чепуруля взялася за приготування хлібного пудингу для завтрашнього сніданку. Вона знайшла пакетик хлібних обрізків, які Мумі-мама колись давно відклала, щоб погодувати птахів. У кухні було тепло, в плиті потріскував вогонь, кидаючи хитливі тіні на стелю.

— Зараз майже так, як колись, — промурмотіла Мюмля сама до себе.

— Маєш на увазі, як у часи Мумі-мами? — необережно бовкнула Чепуруля.

— Та ні! Я маю на увазі кухонну плиту…

Чепуруля й далі заходилася коло хлібного пудингу, ходила туди й сюди кухнею, постукуючи підборами. Але думки раптом тривожно стрепенулися.

— А як було в часи Мумі-мами? — нарешті озвалася вона.

— Готуючи їсти, Мама завжди насвистувала собі під ніс, — відповіла Мюмля. — Усе було трохи абияк… Не вмію пояснити, але якось інакше… Інколи вони брали з собою перекуску і кудись мандрували, іноді й зовсім не їли…

Мюмля поклала лапку на голову, налаштувавшись заснути.

— Хто-хто, а я знаю Мумі-маму набагато ліпше, ніж ти, — буркнула Чепуруля.

Вона змастила олією форму для випікання, хлюпнула туди рештки вчорашньої юшки, непомітно поклала кілька переварених картоплин. Хвилювання переповнювало її, зрештою вона не витримала, підскочила до сонної Мюмлі і закричала:

— Ти б не спала так безтурботно, якби знала те, що знаю я!

Мюмля прокинулася і безтямно витріщилася на Непу рулю.

— Ти нічого не знаєш! — з притиском прошепотіла Чепуруля. — Ти не знаєш, що трапилося у цій Долині! Жахливі істоти вирвалися на волю з одежної шафи й розповзлися по всіх усюдах!

Мюмля сіла на ліжку.

— Тому ти обгорнула черевички липучками для мух? — запитала вона, позіхнула, потерла носа і вже на порозі сказала: — Заспокойся! Немає тут нікого страшнішого за нас самих…

— Вона гнівається? — запитав Мюмлю у вітальні Дядько-панько.

— Вона боїться, — відповіла Мюмля, піднімаючись сходами на другий поверх. — Вона боїться того, що сидить в одежній шафі.

Надворі зовсім стемніло. Усі мешканці будинку звикли лягати спати, коли спадала темрява, і спали дедалі довше, що довшою і темнішою ставала ніч.

Мудрик Лавка тінню прослизнув до кімнати й стиха побажав «на добраніч», Гемуль відвернувся мордою до стіни. Він вирішив вивершити дерев’яний дім для Мумі-тата куполом. Купол можна було би помалювати в зелений колір і, можливо, навіть прикрасити золотими зірочками. Мумі-мама завжди мала у своєму комоді золоту фарбу, а пляшечку бронзової фарби він бачив у дровітні.

Коли усі поснули, Дядько-панько зі свічкою у лапах піднявся сходами до мансарди. Він спинився перед великою одежною шафою й прошепотів:

— Ти там? Я знаю, що ти там…

Дуже обережно він відчинив шафу, двері з дзеркалом на внутрішньому боці відхилилися.

Маленьке полум’я свічки ледь освітлювало темний коридорчик, однак Дядько-панько добре бачив перед собою пращура. Він був без окулярів, у капелюсі, з костуром у лапі, у надто довгій нічній сорочці та гамашах і скидався на примару. Дядько-панько ступив крок до дзеркала, пращур зробив те ж саме.

— Ага, то ти вже перебрався з печі сюди? — запитав Дядько-панько. — Скільки тобі років? Ти ще обходишся без окулярів?

Він був дуже збуджений і гупав костуром по підлозі, щоб надати значущості своїм словам. Пращур теж гупав костуром, але вперто мовчав.

— Він глухий! — мовив Дядько-панько сам до себе. — Старий глухий пень! Та в кожному разі приємно зустріти когось, хто знає, що таке старість.

Він довго стояв, дивлячись на пращура, врешті підняв капелюха і вклонився. Пращур також підняв капелюха і вклонився. Вони розійшлися з відчуттям взаємної поваги.

15

Дні ставали коротшими й холоднішими. Дощило не часто. Інколи посеред дня сонце визирало з-поза хмар і на коротку мить осявало Долину, тоді голі стовбури дерев кидали на землю темні тіні. Вранці і ввечері