Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Мудрик стояв непорушно, йому подобалося, щоб його причісували.

— Мюмле, — озвався він несміливо, — а куди б ти подалася, якби була великим лютим звіром?

— До страшного похмурого лісу, що починається за кухнею, — відразу знайшлася на відповідь Мюмля. — Вони ходили туди, коли бували не в гуморі…

— Ти маєш на увазі гостей будинку?

— Ні, родину Мумі-тролів. Вони завжди ховалися у тому лісі, коли сердилися чи їм ставало прикро на душі, й вони хотіли побути у тиші та спокої.

— Неправда! — скрикнув зненацька мудрик. — Вони ніколи не сердилися!

— Не крутися! — прикрикнула Мюмля. — Як я зможу тебе причесати, якщо ти весь час підстрибуєш? Мушу тобі сказати, що і Тато, і Мама, і Мумі-троль не раз набридали одне одному… Ходи сюди!

— Не піду! — спалахнув мудрик. — Мама ніколи такою не була, як ти кажеш! Вона добра і лагідна!

Він вискочив з вітальні й хряснув за собою дверима.

«Мюмля його просто дражнить… Вона не знає, якими бувають мами. Вона не знає, що мами ніколи не можуть сердитися!»

Чепуруля почепила останню гірлянду, блакитну, потім відступила крок назад, оглядаючи свою кухню. То була найбрудніша й найзадимленіша кухня, яку їй будь-коли доводилося бачити, зате вишукано декорована. Отже, нині вони повечеряють на ґанку підігрітою рибною юшкою трохи раніше, ніж зазвичай, а десь після сьомої вона подасть на стіл гарячі канапки з сиром та яблучним вином. Вино Чепуруля знайшла у Татовій шафі, а слоїк з обрізками сиру і написом «Для лісових мишей» — на верхній полиці комори.

Витонченими рухами лапок Чепуруля розклала серветки (але Нюхмумрикові, звісно, не поклала, бо він ними не користувався). Кожну серветку вона склала у формі лебедя. Чепуруля стиха насвистувала собі під ніс, на її чоло густо спадали цупкі кучері, було помітно, що вона підмалювала брови. Ніхто вже не шкрябався за шпалерами, ніхто не шелестів ніжками вздовж плінтусів, навіть жук-точильник перестав цокати у стіні. Зараз вона не мала на них часу, треба було обдумати власну програму вечірки. Вона замислила показити виставу театру-тіней під назвою «Повернення Родини Мумі-тролів». «То буде драматичне дійство, — розмірковувала Чепуруля. — їм сподобається». Вона зачинила вітальню, а потім, замкнувшись у кухні, розклала на столі шмат картону й заходилася малювати: дві великі фігурки, одна менша і ще одна — зовсім крихітна. Найменша фігурка сиділа на носі човна. Малюнок їй не зовсім вдався, але вона не мала ґумки-витирачки, щоб виправити недоліки. Але ж не це головне, а сама ідея! Закінчивши малюнок, Чепуруля вирізала його й міцно прибила цвяшками до держака мітли. Вона працювала швидко й зосереджено, увесь час насвистуючи, але то не були Нюхмумрикові мелодії, а її власні. Чепуруля свистіла, до речі, набагато ліпше, ніж малювала й майструвала.

Згодом, коли посутеніло, вона запалила гасову лампу. Сьогодні вогник каганця не навіював смутку, а сповнював радісним очікуванням, ледь освітлюючи стіну. Чепуруля підняла догори держак мітли з силуетами родини Мумі-тролів у човні, і їхні тіні з’явилися на шпалерах. Тепер треба було почепити ще простирадло, що правитиме за білий екран, по якому герої вистави попливуть у море…

— Відчини! — заволав під дверима вітальні Дядько-панько.

— Ще зарано, — сказала Чепуруля, прочинивши двері на маленьку шпаринку.

— Я у важливій справі, — зашепотів Дядько-панько. — Пращура також запрошено. Поклади запрошення йому до одежної шафи! А ось це постав на почесному місці, — з тими словами Дядько-панько простягнув їй мокрий букет, обгорнений листям та мохом.

Чепуруля, наморщивши носа, поглянула на зів’ялі рослинки.

— Жодних бактерій у моїй кухні не буде! — відрізала вона.

— Але ж це кленове листя! Я вимив його в струмку, — заперечив Дядько-панько.

— Бактерії люблять воду, — не поступалася Чепуруля. — До речі, ви випили свої ліки?

— Невже ти й справді думаєш, що на святі ще й ліки потрібні? — зневажливо пирхнув Дядько-панько. — А знаєш, що трапилося? Я знову погубив усі свої окуляри!

— Вітаю! — сухо проскрипіла Чепуруля. — Пропоную одразу віднести букет до одежної шафи. Так ввічливіше…

І вона, ледь грюкнувши, зачинила за собою двері.

18

І ось ліхтарики засвітилися — червоні, жовті, зелені. Вони м’яко віддзеркалювалися у чорних віконних шибках. До кухні почали заходити гості, статечно віталися одні з одними й сідали до столу. Тільки Гемуль не сідав, стояв позаду свого стільця.

— Ця вечірка присвячується родині Мумі-тролів, — урочисто проголосив він. — Я хочу розпочати її віршем, якого я написав задля цієї надзвичайної нагоди й присвятив Мумі-татові.

Гемуль вийняв папірця й почав голосно читати. Він був дуже зворушений.

Що є щастя? Це спокій вечірній без тіні журби.

Порадіти сердечному потиску лапи й, звичайно,

З очерету високого виплисти тихо, аби

Скласти морю безмежному шану.

Ну а що є життя? Це могутня стрімка течія,

Це ріка, у яку нам заказано двічі вступити.

Наче келих, по вінця наповнений ніжністю, я,

Та не знаю, що з нею робити.

Розмаїття життя і лякає, й п’янить мов вино.

О, як прагну я лапою міцно стиснути стерно!

Гемуль, Долина Мумі-тролів, грудень

Усі заплескали в долоні.

— «Скласти своє поважання», — мрійно повторив Дядько-панько. — Як гарно! Так говорили у часи мого дитинства.

— Хвилиночку уваги! — закликав усіх Гемуль. — Аплодувати слід не мені. Я б хотів, щоб ми півхвилиною мовчання віддали честь родині Мумі-тролів. Ми споживаємо їхню їжу чи, радше кажучи, рештки їхніх запасів, ми гуляємо під їхніми деревами, ми живемо у створеній ними атмосфері порозуміння, приязні та життєрадісності. Отже, хвилина мовчання!

— Ти казав — півхвилини, — пробурмотів стиха Дядько-панько і почав лічити секунди.

Усі встали з-за столу й піднесли угору свої келихи — то була урочиста мить.

— Двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, — лічив Дядько-панько.

За день у нього трохи стомилися ноги. То мали б бути його секунди, бо ж це його свято, а зовсім не родини Мумі-тролів. У них же не боліли животи… А ще він був невдоволений спізненням пращура.

Доки гості хвилиною мовчання віддавали честь родині Мумі-тролів, десь з-під кухонних сходів долинуло дивне гупання. Здавалося, ніби хтось крався попри стіну будинку. Чепуруля кинула швидкий погляд на двері — засув на місці. Вона зустрілася поглядом з мудриком. Обоє задерли носики, мовчки принюхуючись.

— Будьмо! — вигукнув Гемуль. — За міцну дружбу!

Гості випили із келишків, найменших та найвитонченіших, які знайшлися у домі, на тонких ніжках,