П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

На Тома та його супутників очікувало те саме. Щоправда кажучи, це їх не лякало. Для них було б навіть краще, якби їх вивезли в одну із рабовласницьких колоній. Принаймні там у них з'явилася б примарна надія на звільнення. Якщо ж, навпаки, їх залишили б в будь-яких з областей Центральної Африки, їм годі було й мріяти про повернення на свободу.

Сталося те, чого вони так бажали. Сталося те, на що вони майже не могли сподіватися, – їх продали одній людині. За цю партію з чотирьох негрів сперечалися багато работорговці з Уджіджі. Жозе-Антоніу Алвіш потирав руки. Ціна піднімалася. Збиралися цілі натовпи, щоб подивитися на рабів, за яких пропонували небачені в Казонде гроші. Алвіш, звичайно, не розповідав, де він здобув їх, а Том та його товариші, які не знали місцевої говірки, не могли протестувати.

Їхнім господарем став заможний арабський купець, який мав намір за декілька днів відправити їх до озера Танганьїка, де, в основному, проходять каравани невільників, а звідти – до занзібарської факторії.

Дійдуть вони живими крізь найнебезпечніші області Центральної Африки? Адже вони мусили пройти півтори тисячі миль в неймовірно тяжких умовах, місцинами, де не припинялися війни між царками різних племен і де клімат був убивчим. Чи вистачить на це сил у старого Тома? Чи він не витримає мук і помре дорогою, як нещасна Нен?

Принаймні четверо друзів залишалися разом! Від усвідомлення цього навіть їхні кайдани неначе ставала легшими. Новий господар-араб велів розмістити їх в окремому бараці. Він явно піклувався про «товар», який обіцяв йому чималий бариш на ринках Занзібара.

Тома, Бата, Остіна та Актіона негайно вивели з площі і вони так і не дізналися, якою несподіванкою закінчився ярмарок в Казонде.

Близько четвертої години в кінці головної вулиці почувся гуркіт барабанів, дзвін цимбалів та інших африканських музичних інструментів. Збудження натовпу на площі до цього часу досягло межі. Пів дня суперечок, бійок та криків не приглушили дзвінких голосів і не втомили шалених торговців. Ще не всіх невільників було продано і покупці відбивали один у одного партії рабів із запалом, перед яким тьмяніє навіть азарт лондонських біржових маклерів в день великої гри на підвищення.

Однак при звуках цього, раптово розпочатого неладного концерту всі угоди було відкладено, а крикуни могли перевести подих.

Ярмарок вшанував своїми відвідинами його величність Муані-Лунга, король Казонде. Його супроводжувала досить численна свита із дружин, «чиновників», солдатів та рабів. Алвіш та інші работорговці поспішили йому назустріч. Вони не скупилися на шанобливі вітання, знаючи, що короновани й п'яничка є вельми чутливим до лестощів.

Старий паланкін, в якому принесли Муані-Лунга, зупинився посеред площі, і царок, підтримуваний десятком послужливих рук, ступив на землю.

Муані-Лунга мав п'ятдесят років, але на вигляд йому можна було дати усі вісімдесят і схожий він був на старезну мавпу. На голові у нього маячило щось подібне до тіари, прикрашене пазурями леопарда червоного кольору та пучками білої вовни. Це була корона володарів Казонде. Дві розшиті перлами спідниці зі шкіри антилопи куду, більш зашкарублі, аніж фартух коваля, обіймали стегна короля. Його груди прикрашало складне татуювання, що свідчило про давність королівського роду; якщо вірити йому, родовід королівського дому Муані-Лунга сягав далечі століть. На щиколотках, на зап'ястках, на обох передпліччях короля дзвеніли мідні браслети, інкрустовані скляними бусами, а взутий він був у чоботі виїзного лакея з жовтими вилогами – подарунок Алвіша двадцятирічної давнини. У лівій руці король тримав палицю з круглим срібним набалдашником, а в правій – хлопавку від мух з рукояткою із перлами. Парадний наряд короля довершувала стара парасоля із різнобарвних латок, неначе над головою майоріли штани арлекіна, лупа на шиї та окуляри на носі, за якими так журився кузен Бенедикт: їх знайшли в кишені Бата і Алвіш підніс їх його величності Муані-Лунгу. Ось так виглядав цей негритянський монарх, від якого жахалися околиці за сто миль навколо міста.

Вже через те, що він обіймав королівський престол, Муані-Лунга вважав, що він походить «прямо з небес», і будь-кого зі своїх підданих, який наважився б сумніватися у цьому, він відправив би на той світ пересвідчитися в справедливості цього твердження. Він стверджував також, що плоть його божественна, і тому він вільний від усієї земної нужди. Якщо він їсть, то лише тому, що це йому подобається, а п'є виключно заради задоволення. Втім, пити більше за Муані-Лунга було неможливо. Його міністри, його чиновники, беспросвітні п'яниці, здавалися в порівнянні з ним непитущими. Його величність був проспиртований наскрізь і невпинно вливав в себе міцне пиво, настоянку «помбе» і, особливо, горілку, яку в достатній кількості постачав йому Алвіш.

У гаремі Муані-Лунга було безліч дружин усіх рангів та віку. Більшість дружин прийшли разом з ним на ринкову площу. Муана – перша дружина, яка носила титул королеви, – була відьмою років сорок. У її жилах, як і у більшості її товаришок, текла королівська кров. Вона носила рябу картату хустку, спідницю, сплетену з трави і розшиту намистом, і стільки коралів, скільки вдалося вмістити на її шиї, на руках і ногах. Багатоповерхова складна зачіска облямовувала її мавп’яче крихітне обличчя. Загалом, вона була справжнім страхіттям. Решта дружин його величності, які обиралися з його сестер та інших родичок, були не так ошатно вбраними, однак молодшими, слідували за першою дружиною, готові за найпершим сигналом володаря приступити до виконання своїх обов'язків живих меблів. Тільки так можна назвати цих нещасних. Коли королю хотілося сісти, двоє із них нагиналися до землі і слугували йому сидінням, а інші стелилися попід його ногами своєрідним чорним килимом.

Вслід за дружинами у свиті Муані-Лунга чимчикували його міністри, воєначальники та чаклуни, які, як і їхній монарх, теж не трималися на ногах. При першому погляді на цих дикунів насамперед впадало в очі те, що у кожного з них не вистачало якоїсь частини тіла. Один був безвухим, інший – безносим, третьому бракувало руки, четвертому – ока. Серед них не було жодного, хто міг би похвалитися повним комплектом частин свого тіла. Це пояснювалося тим, що законодавством Казонде було передбачено лише два види покарань: смертна кара або каліцтво, причім ступінь покарання залежала від капризу Муані-Лунга. За найменшу провину наближених до короля калічили та нівечили, і найбільше придворні боялися позбутися вух, бо тоді вони вже не могли носити сережки!

Начальники «кілоло», тобто правителі районів, що отримували цю посаду у спадок або їх