П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Дік Сенд заснув і міцно спав близько двох годин. Прокинувся він бадьорим та відпочившим. Йому вдалося звільнити від мотузки одну руку, набряк на ній трохи спав і він з величезною насолодою випростав її, згинав та розгинав зап’ясток.

Вочевидь, вже перевалило за північ. Хавільдар міцно спав: ввечері він видудлив до останньої краплі пляшку горілки і його пальці все ще чіпко стискали її. Дікові Сенду майнула в голові думка заволодіти зброєю свого тюремника: вона могло стати в нагоді йому при втечі. Однак, тієї хвилі йому почулося якесь шарудіння за дверима барака, біля самої землі. Спираючись на вільну руку, Дік ухитрився підповзти до дверей, не розбудивши хавільдара.

Дік не помилився. Щось дійсно шаруділо за стіною – здавалося, хтось риє землю під дверима. Але хто? Людина чи тварина?

– Ех, якби ж Геркулес! – прошепотів юнак.

Він глянув на хавільдара. Той лежав зовсім нерухомо. Дік приклав губи до щілини над порогом і ризикнув ледь чутно покликати: «Геркулесе!» У відповідь пролунало жалібне, глухе скавуління. «Це не Геркулес, – подумав Дік, – це Дінго! Розумний пес відчув мене навіть у цьому бараці! Чи не приніс він нової записки від Геркулеса? Однак, якщо Дінго живий, значить, Негоро збрехав, і можливо…»

Цієї миті під дверима з’явилася лапа. Дік схопився за неї і відразу впізнав лапу Дінго. Але якщо вірний пес приніс записку, вона мусить бути прикріплена до нашийника. Що робити? Чи можна розширити дірку під дверима, аби Дінго просунув голову? У будь-якому випадку, варто спробувати.

Як тільки Дік Сенд почав розривати землю руками, на площі пролунав гавкіт і це не був голос Дінго. Місцеві собаки помітили чужинця і Дінго, звичайно, довелося втікати. Пролунало декілька пострілів. Хавільдар наполовину прокинувся. Дік Сенд, змушений через цей переполох полишити будь-яку надію на втечу, знову забився до свого кутка і за декілька годин, що здалися йому вічністю, побачив, як займається день – востаннє в його житті…

Протягом усього цього дня тривала підготовка до похорону. У ній брали участь безліч тузземців під керівництвом першого міністра королеви Муани. Все потрібно було підготувати у визначений термін, інакше недбалим працівникам загрожувало каліцтво: нова повелителька збиралася в усьому наслідувати приклад свого покійного чоловіка.

Струмок було відведено вбік і посередині голого русла вирито велику яму: п'ятдесят футів в довжину, десять у ширину і стільки ж в глибину.

До кінця дня яму почали заповнювати живими жінками з-поміж рабинь Муані-Лунга. Як правило, цих нещасних просто закопують живими в могилу, але з нагоди незвичайної і, можливо навіть, надприродної смерті Муані-Лунга вирішено було змінити церемоніал та втопити їх поруч з тілом покійного короля.

Звичай вимагав також, щоб покійний король, перед тим як його спустити в могилу, був зодягнений у свій найкращий одяг. Однак цього разу, оскільки від Муані-Лунга залишилося лише декілька вуглинок, довелося вчинити інакше. З вербової лози сплели опудало, що давало цілком задовільне, або, можливо навіть, занадто приємне уявлення про Муані-Лунга, в яке поклали усі його незгорілі останки. Потому на опудало вдягнули парадний королівський наряд – ми знаємо, що це лахміття коштувало зовсім недорого, – не забувши прикрасити його окулярами кузена Бенедикта. Цей маскарад видавався дещо кумедним і водночас дуже моторошним.

Обряд урочистого поховання належало здійснити вночі, при світлі смолоскипів і з великими пишнотами. За наказом королеви все населення Казонде – і місцеві, і приїжджі – повинні бути присутнім на похороні.

Заледве стемніло, довга процесія потягнулася головною вулицею, від чітока до місця поховання. Впродовж усього шляху процесії, ні на мить не припинялися обрядові танці, крики, завивання чаклунів, гуркіт музичних інструментів та залпи зі старих мушкетів, позичених зі збройового складу.

Жозе-Антоніу Алвіш, Коїмбра, Негоро, араби-работорговці та їхні хавільдари також долучилися до населення Казонде. Ніхто ще не покинув великий ярмарок. Королева Муана заборонила це і було б необачно не послухатися наказу тієї, хто вивчає ремесло володарки.

Тіло Муані-Лунга, покладене до паланкіна, несли в останніх рядах процесії. Його оточували дружини другого рангу. Деякі з них мусили супроводжувати свого чоловіка та повелителя до іншого світу. Королева Муана в парадній одежі слідувала за тим, що можна назвати катафалком. До того часу коли процесія досягла берега струмка, вже зовсім стемніло, але червонувате полум'я безлічі смоляних факелів, якими учасники процесії постійно розмахували, відкидало на похоронну ходу тремтячі відблиски.

При цьому світлі чітко видно було яму, вириту в осушеному руслі струмка. Тепер вона була заповнена чорними тілами – ще живими, бо вони ворушилися, прикуті кайданками до землі. П'ятдесят невільниць чекали тут, коли вода обрушиться на них, – переважно молоді негритянки. Одні мовчки підкорилися своїй долі, інші тихо стогнали та плакали.

Виряджених мов на свято дружин, які мусили померти, заздалегідь обрала королева.

Одну із цих жертв, яка мала титул другої дружини, змусили стати на коліна і спертися руками об землю: вона слугувала кріслом мертвому королю, так само як слугувала йому живому; третя дружина підтримувала опудало, а четверта лягла йому до ніг замість подушки.

Прямо перед опудалом, на протилежному кінці ями, стояв вкопаний у землю стовп, пофарбований у червоний колір. До стовпа прив'язали білого чоловіка, приреченого на смерть разом з іншими жертвами кривавого похорону.

Цим білим був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди катуваннь, до яких засудив його Негоро. Прив'язаний до стовпа Дік спокійно чекав на смерть, знаючи, що на землі йому більше немає на що сподіватися.

Однак мить, призначена для руйнування греблі, ще не настала.

За сигналом королеви Муани кат Казонде перерізав горло четвертій дружині: тій, яка лежала в ногах у короля і її кров потекла до ями. Це розпочало жахливу різанину. П'ятдесят рабинь впало мертвими. Висушеним руслом струмка потоком хлинула кров.

Протягом півгодини крики жертв змішувалися з лютими криками натовпу і марно було шукати в ній жалю або відрази!

Нарешті королева Муана знов подала сигнал і декілька туземців почали пробивати діру в греблі. З витонченою жорстокістю греблю не зруйнували одразу, а пустили воду до колишнього русла тонким струменем. Смерть повільна замість смерті швидкої!

Вода залила спочатку тіла рабинь, що розпласталися на дні ями. Ті з них, які були ще живими, відчайдушно вигибалися, захлинаючись. Коли вода дійшла до колін Діка Сенда, він зробив останнє відчайдушне зусилля, намагаючись розірвати свої пути.

Проте, вода все піднімалася. Маківки останніх жертв одна за одною зникли в потоці, що повертався у своє колишнє русло. Не залишилося