П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок-лаконі, на який з'їхалися работорговці з усіх факторій внутрішньої Африки та безліч туземців із сусідніх провінцій. Лаконі – це не лише ринок невільників. На нього стікаються усі продукти із родючої африканської землі, а також люди, що її обробляють.
З самого рання на широкому чітоке Казонде панувало буйне пожвавлення, яке важко описати. Чотири чи п'ять тисяч чоловік юрмилося на площі, якщо не вважати рабів Жозе-Антоніу Алвіша, серед яких були Том і його товариші. Саме через те, що ці бідолахи – чужинці, вони, без сумніву, мусили викликати особливе зацікавлення серед работорговців.
Алвіш був найважливішою персоною на ярмарку. Він ходив площею зі своїм другом Коїмбра і пропонував работорговцям безліч невільників для попвнення нових караванів. Серед покупців були метиси з Уджіджі: торгового міста, розташованого на озері Танганьїка, та декілька набагато багатших арабських купців.
Там було і безліч туземців: дітей, чоловіків та жінок, надзвичайно ревних торговок, які за своїми торговельними здібностями могли б перевершити навіть торговок білої раси. Жоден ринок великого європейського міста, навіть в день щорічного ярмарку, не шумить і не хвилюється, не укладає таку кількість угод, як цей африканський базар. У цивілізованих народів необхідність продавати, напевно переважає над прагненням купляти. Африканських же дикунів однаково збуджують і пропозиція, і попит.
Для всіх туземців лаконі – велике свято, заради якого вони вдягнули нехай не найкращий свій одяг, але точно найкращі свої прикраси. Шевелюри, розділені на чотири частини, укладено у вигляді подушечок або зав'язаних у вузол кіс; у формі гриба або у вигляді ручки сковороди, прикрашені китицями з червоного пір'я; зачіски у формі кривих рогів, вкриті червоною глиною та маслом; копиці свого або накладного волосся, підтримувані шпильками та булавками із заліза або слонової кістки, а чепуруни в курчаву масу воллосся втикнули ще й ніж для татуювань, а самі кучері прикрасили «сафі», тобто скляними бусами, через що ті здавалися різнобарвною бісерною вишивкою – такими були споруди, що найчастіше височіли на чоловічих головах. Жінкам було притаманне розділяти волосся на маленькі чубчики розміром із вишню, на жмути та джгути, кінчики яких складалися в рельєфний малюнок, на закручені коркотяги, що облямовували лице. Деякі, простіші, а можливо, більш гарні, відкидали волосся на спину на манер англійок, другі мали на лобі підстрижений чубчик, як у француженок. І майже всі рясно змащували волосся жирною глиною та блискучою червоною «нколо» – смолистим соком сандалового дерева. Здалека здавалося, неначе голови місцевих дженджиків вкрито черепицею.
Не слід, однак, вважати, що святкове убрання обмежувалося тільки розкішною зачіскою. Для чого людині потрібні вуха, якщо не просовувати в них палички, вирізані з дорогоцінного дерева, мідні кільця з мереживною різьбою, ланцюжки із кукурудзяної соломи або, зрештою, маленькі порожнисті гарбузи замість табакерок так, що мочки видовжуються під їхньою вагою і майже досягають плечей! Адже африканські дикуни не мають кишень, та й де б вони їх зробили? Саме тому їм треба якось і десь носити ножі, трубки та інші предмети повсякденного вжитку. Що стосується шиї, зап'ястків, литок та щиколоток, то, з точки зору дикунів, ці частини тіла самою природою призначено для мідних або бронзових обручів, рогових браслетів, прикрашених блискучими ґудзиками, та намиста з червоних бус «само-само», або «талака», що було в той час дуже модним серед африканців. Обвішані цими сліпучими коштовностями, вдосталь виставленими на загальний огляд, місцеві багатії були схожими на ходячі діамантові табакерки.
Окрім того, якщо природа наділила людей зубами, то хіба не для того, щоб вони виривали собі верхні та нижні різці або ж заточували їх подібно до гострих гачків, як у гримучих змій? А якщо природа дала їм нігті на пальцях, то хіба не для того, щоб відрощувати їх так, що стає майже неможливим користуватися руками? Так само людське тіло вкриває чорна або коричнева шкіра, звичайно, для того, аби її прикрашали «теммбо» – татуюванням, що зображає дерева, птахів, місяць, або розмальовували такими хвилястими лініями, в яких Лівінгстон помітив деяку схожість з малюнками стародавніх єгиптян. Це татуювання, що передавалася з покоління в покоління, зберігалося на шкірі за допомогою синюватої фарби, яку вводили в надрізи на тілі дітей. По ній одразу можна було дізнатися, до якого роду і до якого племені належить людина. А як інакше? Якщо ви не можете намалювати свій герб на дверцятах карети, доводиться гравірувати його на грудях.
Ось яке важливе місце займали прикраси в африканській моді. Що стосується самого одягу, то у чоловіків він обмежувався фартухом до коліна за шкіри антилопи або строкатою спідницею, сплетеної з трави. Одяг жінок також включав лише зелену спідницю, розшиту різнокольоровим шовком, бісером або черепашками каурі та поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартух із «ламби»: вельми цінної в Занзібарі тканини, сплетеної із трав та пофарбованої в синій, чорний та жовтий кольори.
Втім, все вищезазначене притаменне лише туземцям із вищого світу. Інші – торговці та невільники – взагалі ходили майже голими. Жінки здебільшого виконували обов'язки носіїв та приходили на ярмарок із величезними кошиками за спиною, притримуючи їх за допомогою ременю на лобі. Обравши місце на площі, вони вивантажували свій товар і, поставивши порожні кошики, сідали в них навпочіпки.
На ярмарку були удосталь представлено всі продукти цієї дивовижно родючої землі. Тут продавався рис, який приносить врожай сам-сто, кукурудза, що родить тричі за вісім місяців і дає двісті зерен з кожного посіяного зерна; кунжут, перець з регіону Уруа, більш гострий за відомий каєнський; маніока, сорго, мускатні горіхи, сіль, пальмова олія. На площу зігнано сотні кіз, свиней, тонкорунних та курдючних овець, вочевидь, привезених із татарського степу, сюди ж принесли безліч живої та забитої птиці, а також рибу. Дуже вправно виліплені гончарні вироби привертали увагу своїм яскравим малюнком. Любителів випити спокушали напоями, назви яких верескливим голосом вигукували хлопчаки: бананове вино, міцна настоянка «помбе», солодке пиво «малофу», виготовлене з бананів, а також прозора суміш меду та води, зброджені за допомогою солоду.
Але ще більш мальовничим ринок Казонде видавався через тканини та слонову кістку, що тут продавали.
Тканин тут були тисячі «шукка», тобто сажнів; «мерікані» – небілений міткаль виробництва салемських фабрик з Массачусетса, «канікі» – блакитна бавовняна тканина шириною тридцять чотири дюйми, «сохарі» – щільна матерія в синю та білу клітинки з червоним берегами, підкресленими блакитною смужкаю, а також дорога «діула» – зелений, червоний та жовтий суратський шовк; шматок розміром в три ярда коштує не менше
