Казка про недотепного Короля - Йожа Коцун

«Як я одразу не здогадався», — подумав Пройдисвітський.

— Але я б звісно не став працювати заради такого дріб’язкового виторгу. Мені необхідно значно більше. Я не збираюся все життя мати справу з тарганами, жабами, пацюками, граками, зміями, хробаками та дурнями. Коли взавтра я отримаю своїх альбіносів, я візьму печінку ведмедя, мозок лемура, шлунок пантери, отруту мамби та пеніс носорога й зроблю еліксир філософів.

Головного Радника кинуло в піт. Він розстібнув комір сорочки й непомітно обтер носовичком лоба.

— Я стану наймогутнішим чародієм у світі! — не помічаючи переміни в поведінці Радника, вів далі Чарівник. — З допомогою еліксиру, я зроблю стільки золота, що воно стане дешевшим за пил. Я створю прекрасний новий світ, у якому всі житимуть вічно!

Думки, розтривожені почутим, заметушилися в голові Головного Радника, як сполохані горобці під дахом ринку: «Так-так! Що то за дурня з золотом і новим світом? Що я в новому світі буду робити? В старому я принаймні все добре знаю й почуваю себе тут, мов риба у воді. І що в цьому новому світі станеться з моїми заощадженнями, які я відкладав усе життя на старість й зберігаю в золотих монетах? Мені це все не подобається. Та-а-ак! Я мушу… Якось врятую старий, добрий світ. Треба поквапитися. Через таємні наради за зачиненими дверима, на які мене не кличуть, я втрачаю вплив у королівстві. Завтра може буде пізно. Необхідно діяти на випередження. Гм-м… Перстень!»

Мав Головний Радник масивний перстень з великим дорогоцінним каменем. Цей перстень подарував йому на повноліття його тато, попередній Головний Радник. Перстень той був зі секретом. Якщо повернути камінь і відсунути кришку, відкривався в персні тайник із зеленим порошком. Пройдисвітський довго беріг цей порошок для особливого, саме такого випадку.

— А чи не відсвяткувати нам успішне завершення справи? — запропонував Радник і вийшов на хвильку з галереї. Повернувся Пройдисвітський з двома фужерами та півторалітровою, товстостінною бутлею зі сріблястим мюзле на горлечку. — Я приніс чудовий, рожевий, суничний лимонад. Його роблять з диких суниць, які збирають у навколишніх лісах. Місцева суниця має особливий, вишуканий смак і тонкий аромат ранкової свіжості з легкою ноткою карамелі.

— А чом би й ні, — задоволено плеснувши в долоні, погодився Чарівник. — Завтра вранці світ зміниться назавжди! Ми зробили це разом друже і безперечно заслуговуємо сьогодні на келих доброго напою!

Пляшка відкупорилася з легким, солодкуватим димком. Лимонад зашипів і спінився в високих, вузьких фужерах, розчинивши дрібку зеленого порошку на денці одного з них.

— Без тебе друже я б не впорався. Ти мені тепер, як брат! — урочисто промовив Чарівник. — Я хочу підняти цей келих, за довгу й плідну співпрацю, яка чекає на нас попереду!

— Прекрасно! — улесливо посміхнувся Головний Радник. — За прекрасний новий світ!

Вони цокнулися фужерами та відсьорбнули прохолодного лимонаду.

— Який незвичний присмак, — здивувався Чарівник. — Схоже на…

Чарівник зблід, схопився за горло, вирячив баньки, пукнув, впав і помер. Радник якийсь час ще постояв і, переконавшись, що його жертва більше не дихає, підібрав келих з підлоги та пішов.

Причиною смерті, підкуплені шербетом судмедексперти, за попередньою домовленістю з Пройдисвітським, визнали ангіну.

— Яка ангіна? — здивувався Король. — Зараз же літо!

— Ну ось така, раптова! — пояснили судмедексперти. — Напевно мрець з’їв багато морозива.

Королю було шкода Чарівника, але що ж зробиш? Що сталося, те сталося. Чарівник свою справу зробив. Треба було йти далі, на зустріч любові та пошані підданих.

Наступного дня, під барабанний бій та бравурний рев труб, Король виїхав з палацу на білому слоні. На ньому був білий, святковий мундир зі золотими вензелями та аксельбантами й нові сині черевики. Попереду йшла охорона з білими леопардами та ягуарами. Позаду процесію супроводжували кремезні драгуни в блискучих шоломах з пишними плюмажами. Попри те, що всі опитування засвідчили стовідсоткову любов і пошану населення до Короля, площу знизу на всяк випадок зачистили. Залишили на ній тільки статистів і переодягнених в цивільне агентів служби безпеки.

Здавалося б, усе продумали до дрібниць, однак біда прийшла звідки й не чекали. На помпезну королівську ходу прийшла подивитися звичайна, маленька, сіра миша, а як звісно слони побоюються мишей. Побачив слон мишу обабіч дороги та відсахнувся. Не втримався Король у сідлі, впав зі слона та й полетів сторчма з гори до самого низу, аж тільки-но на площі й зупинився. Лежить Король на бруківці у святковому білому кітелі зі золотими вензелями та аксельбантами. Всі його вигадані чесноти розвіялися вмить разом із чарами. Й не може монарх, ані поворухнутися, ані слова сказати, тільки очима кліпає. Послали посланця по лікаря. Лікар прийшов, оглянув Короля і каже: «Нічого не можу зробити. Випадок вкрай важкий. Медицина тут безсила». Обступив тоді Короля натовп і плаче, втирає носовичками солоні сльози. Хоч Король і бундючний дурень, але ж все одно його шкода. Та й по правді не такий він вже й поганий. Он у сусідньому північному королівстві король справжній деспот, а в східному й зовсім людожер. Підняли люди Короля на руки та понесли на гору до палацу.

Спершу газети щоденно, докладно висвітлювали стан здоров’я монарха, але час збігав, ситуація не змінювалася й поступово читачі втратили інтерес до цієї події, а потім і зовсім про неї забули. Життя в королівстві знов пішло своїм звичним ходом, так ніби нічого й не трапилося. Сонце сходило, дощі йшли, гомоніла площа, Головний Радник Пройдисвітський як і раніше займався фінансовими та зовнішньополітичними справами королівства. Все змінилося лише для самого монарха. Він опинився ув’язненим усередині свого знерухомленого тіла, наче мовчазний, самотній птах у