Казка про недотепного Короля - Йожа Коцун

— Ква, ква!

Жаб’яча ораторія тривала з хвилину. А потім вмить всі змовкли та пострибали на всі боки. Й цілісінький день, жаби своїми довгими язиками ловили як комах небажані слова. Та так старанно, що вже до вечора жодного небажаного слова в королівстві не залишилося.

Наступного ранку прийшов Чарівник до Головного Радника та говорить: «Мені потрібні пацюки».

— Цього в нас вдосталь, — запевнив Пройдисвітський.

З ліхтариками вони спустилися драбиною до темного, заплутаного лабіринту смердючих, каналізаційних тунелів, ходів і стоків. Пройшли два перехрестя, потім взяли праворуч уздовж каламутного струмочка, оминули відстійник, знову взяли праворуч та протиснулися вузьким коридором до іржавого скоб-трапу, спустилися ним униз і врешті опинилися в оброслому пухнастою цвіллю старому, цегляному колекторі.

— Це тут, — сказав Головний Радник.

Чародій витягнув з кишені чарівну паличку й, доторкнувшись нею до плісняви, промовив закляття: «Маніпулюc фальсифікуc». Наступної миті морок колектора освітився міріадою маленьких, сліпих очей. Пацюки оживилися. Штовхаючись, вони виповзли зі свої схованок, підвелися на задні лапки й почали принюхуватись до чогось, роздуваючи ніздрі та настовбурчуючи вуса. Звідусіль почулося дряпання й цокотіння пазурів. Колектор закишів жовтозубими, хвостатими щурами. Вмить підлога перетворилася на сірий, живий килим. Пацюки, наче бурхлива, підземна річка, ринулися до труби та далі зливною каналізацією догори.

Протиснулися крізь решітку дощоприймача й розсипалися по вулицях і площах. З писком щурі побігли уздовж домівок, бібліотек, ринку, залізничного вокзалу… Вони заглядали в усі провулки та глухі кути. Наче чорний мор, пацюки рознесли по всьому королівству брехливу звістку про великодушність, працьовитість та дружність Короля. І не було нікого, хто б у неї не повірив.

Наступного ранку прийшов Чарівник до Головного Радника та говорить: «Мені потрібні граки».

— Цього в нас вдосталь, — запевнив Пройдисвітський.

Вийшли вони з палацу та пішли до лісу. Ліс був такий густий й зарослий, що бліді, сонячні промені, не досягаючи землі, губилися у розлогому, щільно переплетеному між собою гіллі. Хоча тоді й було літо, однак у темній лісовій гущавині, тягло могильним холодом і вогкістю. Довкола стояла гнітюча, гробова тиша. Ані звір не пробіжить, ані птах сполоханий не злетить. Лише час від часу спокій порушував сухий хрускіт зламаних під черевиками гілок. Довго крокували Пройдисвітський з Чарівником звивистою, зарослою папороттю стежкою, часом продираючись через чагарник ліщини й обходячи кремезні, моховиті стовбури повалених дерев. Нарешті непроглядні хащі розступилися й вони опинилися на галявині, залитій ласкавим сонячним світлом.

— Це тут, — сказав Головний Радник.

Чародій витягнув з кишені чарівну паличку, змахнув нею й промовив закляття: «Омана дезінформо». Тієї ж миті здійнявся шалений вітер. Ожив ліс, зашумів. Залопотіло усе навкруги. Злетіла каркаючи зграя граків у небо та закружляла величезною, чорною, живою хмарою над галявиною. Хмара безперервно здійснювала стрімкі підйоми та спуски, змінюючи траєкторії, форми та швидкість.

Вона завмирала, витягалася в довгий, вузький еліпс, стискалася до краплі, збивалася в клубок, або оберталася наче вихор, а потім розсипалася й птахи полетіли на всі боки. Розлетілися граки по всьому королівству. Весь день вони каркали про старанність, смиренність та мужність Короля. І не було нікого, хто б цьому не повірив.

Наступного ранку прийшов Чарівник до Головного Радника та говорить: «Мені потрібні змії».

— Отруйні? — запитав Радник й отримавши ствердну відповідь, повів чародія на пустовище до старої занедбаної криниці. Колись давно там був дерев’яний двоповерховий павільйон, але під час грози в нього влучила блискавка й він згорів, а кам’яна криниця залишилася. Відтоді там все буйно поросло кущами та високою травою. Пройдисвітський відшукав криницю й обережно відсунув прогнилі дошки з оголовка. З шахти повіяло їдкою цвіллю та прілістю.

— Це тут, — сказав Головний Радник.

Чарівник нахилився й зазирнув в лякаючу, чорну глибину. Однак води він унизу не побачив. Дно кишіло гнучкими, слизькими, довгими, чорними, мерзотними гадюками. Вони звивалися, перепліталися, шипіли та здіймали голови, облизуючи повітря вузькими, роздвоєними язиками.

Чародій витягнув з кишені чарівну паличку й доторкнувшись нею до криниці, промовив закляття: «Зомбус пропагандум».

Закляття багаторазово віддалося луною в колодязі. Зміїне кубло пороззявляло пащі та роздратовано закопошилося. Повиповзали гадюки на поверхню, піднялися на хвости й звиваючись, загойдалися в повітрі з боку на бік. Завершивши свій страхітливий танець, змії розповзлися на всі боки.

Одна гадюка пробралася в королівські покої та поки монарх приміряв новенькі сині черевики, заповзла йому за комір. Як тільки Король не стрибав і не вивертався, і вже майже витрусив її з сорочки, але змія все ж встромила свої отруйні довгі зуби йому в спину. Отрута обпекла наче вогонь.

— Рятуйте! — заверещав від жаху Король не своїм голосом. — Я помираю!

У голові йому запаморочилося й перед очима попливли химерні плями. Сприйняття дійсності лякаюче змінилося, все викривилось і з’явилася… надзвичайна легкість. Отямився Король, дивиться на себе в дзеркало. Начебто все те ж саме, що й було. Те саме смертне тіло з вусами й чубом, однак щось суттєво перемінилося у середині. Придивився добре до свого дзеркального відбиття Король і побачив у глибині очей власну винятковість, вищість та глибоку мудрість. Якщо навіть сам монарх повірив у цю нісенітницю, то що вже говорити за простих людей. Рознесли змії отруту брехні по всьому королівству. Вони заповзали в оселі та нещадно кусали всіх