Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко
– Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! – говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір’я, не знайшовши того, що шукали.
– А я й не гарячкую! – казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір’їв і зайшли у тринадцяте.
– Ой, Їжачку, оно ті двері візерунчасті! – раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір’ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.
– Дзвони! – сказав Ромка.
– А чого я?!
– Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!
Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили – ні звуку…
– Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, – сказав Ромка.
Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.
І раптом позад нас почулося:
– А чого це ви двері ламаєте?!
Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) – у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.
– Що вам тут треба?! – суворо спитала тітонька.
– А… а ми до Маргарити Степанівни… – розгублено пробелькотів Ромка.
– До якої ще Маргарити Степанівни? – так само суворо спитала двірничка.
– До… до артистки! – тоненьким, не своїм голосом пискнув я.
– Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! – вже бадьоріше докинув Ромка.
– А-а… До артистки… Що за квартиру не платить… Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що – її родичі?
Ми з Ромкою перезирнулнся.
– Н-ні… Н-не родичі! – сказав Ромка.
– Ми… ми її колишні глядачі, – промим рив я.
– Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом… а хто й злодієм – у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?
Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона – Маргарита Степанівна! П’єсу грає!» – майнула думка. Я глянув на Ромку – по-моєму, він теж про це подумав.
– Ми… хотіли подякувати за шоколадки, – сказав Ромка.
– Неправда! Неправда! – вигукнула двірничка. – Ану подивіться мені в очі!
– Так… так у вас же ж темні окуляри! – сказав Ромка.
– О! Вас цікавлять окуляри! – вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, – авжеж, схоже, що це вона.
– Маргарито Степанівно, це ж ви?! – спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
Двірничка я! Двірничка я!
Двірничка!
Ядвіга Станіславівна Ягодсъка!
Ядвіга я! Скорочено – Яга!
Ніс гачкуватий, костяна нога…
Сусіди кажуть: я – Баба Яга!
Вдень мітлою підмітаю,
А вночі на ній літаю…
Неправда це! Неправда це! Ага!
Не Баба я, не Баба я Яга!
Двірничка я! Двірничка я!
Двірничка!
Ну, може, трохи-трохи чарівничка
Ядвіга Станіславівна Ягодська!..
– Маргарито Степанівно, ну це ж ви! – вигукнув Ромка.
– Ви ж і тоді співали! – підхопив я. – Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.
– Ох, не дратуйте мене! – розсердилася Ядвіга Станіславівна. – Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.
Ми з Ромкою знову перезирнулися, – може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці…
– Ну… ну, правда, – зітхнув Ромка.
– А як ви можете нам допомогти? – спитав я.
– Чарівні окуляри подарую! Кожному!
У мене аж дух перехопило:
– Серйозно?!
– Я ж сказала – чарівничка я! Ходімте!
– Куди? – прохопився Ромка.
– Не закудикуй!
І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню – тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:
– Будь ласка!
– А чого вони темні? – здивовано спитав Ромка.
– А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? – здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
– Ну… раніше ж були світлими, – сказав я.
– То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! – сердито мовила двірничка.
Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.
– Їжачку! Ти щось бачиш? – спитав Ромка.
– Нічогісінько! А ти? – спитав я.
– І я! Абсолютно! – сказав Ромка.
– Ото, щоб не були такими розумними! – почувся голос Ядвіги Станіславівни. – Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух – видно, вона пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
– Ой, Їжачку! Я не можу зняти окуляри! – вигукнув Ромка.
– І я! – сказав я. – Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
– Давай! – сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
– Слухай, я не можу намацати дверей!
– І я!
– Давай мацати стіни – я ліворуч, ти праворуч! – сказав Ромка.
Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися…
– Тю! – сказав я. – Де ж двері?! Дверей нема! Куди зони поділися?!
– Цить! – раптом тихо сказав Ромка. – Я чую за стіною якісь голоси!
Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого – якесь нерозбірливе харамаркання.
– Ти щось чуєш? – пошепки спитав я Ромку.
– Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у суперлото! І одібрати гроші! – гарячково зашепотів Ромка. – Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!
У мене похололо в животі.
– Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? – намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:
– Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..
– Я вже й сам про це подумав! – теж зітхнув Ромка. – Якби я знав! Каюсь!
І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.
– Ху-у! Слава Богу! – полегшено зітхнув Ромка. – Ну й пригода!
Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.
Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п’ятій, пригоді.
Пригода п’ята
Суд у цирку
У нашому класі з’явився новачок – Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім’я і прізвище так би його
