Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко
Ромка як побачив Рудика – аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.
– Оце персонаж! Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Ти, Їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин… Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..
Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто – наче його й не було… Я, звичайно, поставився до Рудика зі співчуттям – сам же рудий… А от Ромка розперезався як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:
Дід рудий, баба руда!
Тато рудий, мама руда!..
Я намагався його вгамувати:
– Перестань, Ромко! Перестань!
Але він не вгавав:
– Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміятися. Що ж мені, вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!
До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого – не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою дещо знає, але не хоче сказати… На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить…
– Ой, Їжачку! Куди ми потрапили?! – вигукнув Ромка.
– Не знаю! – вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді – геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака – яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька – теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони – теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.
І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика – наче хлопець вмить виріс і став дорослим.
– Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? – сказав Руденко.
– Ні-нічого… Тільки трохи дивно, – сказав я.
– А вам, пане Романе? – звернувся до Ромки Руденко.
– Н-не з-знаю… – знизав плечима Ромка.
– Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.
– Яке по-покарання? – розгубився Ромка.
– Яке призначить суд.
– Я-який суд?
– Верховини суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув’язненні.
І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом – він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.
– Куди… куди ви його запроторили?! – вигукнув я.
– Я ж сказав – до суду мусить побути в ув’язненні, – спокійно мовив Руденко. – Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?
– Колись! Але тепер ми друзі… А коли відбудеться суд?
– Може, завтра. А може, й зараз… Як вирішить дирекція цирку.
– Якого цирку?! – здивувався я.
– А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.
– А до чого Ромку можуть засудити?
– Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.
– От же, їй-богу! – зітхнув я.
– Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, нежорстокі, немстиві… Але провчити треба!
– А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на «Володаря перснів». За Толкієном…
– Ну, я спробую зателефонувати, – сказав Руденко, витяг із кишені мобільник і набрав номер. – Алло! Цирк?… Це Рудольфо!.. Я щойно надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?… Що?… Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев’ячій клітці.
– У лев’ячій клітці?! Та к це ж небезпечно!
– Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж вони руді, як і ми всі. А я ж сказав – всі руді добрі. Ходімо!
І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком. Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.
– У цирк поспішають! Судді! – усміхнувся Руденко. Незабаром ми підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори освітили арену. Заграла музика…
– Пробач, Васю, мушу йти на арену, – сказав Руденко.
– А ви що – працюєте в цирку? – здивовано спитав я.
– Авжеж! Я – клоун-фокусник Рудольфо! – сказав він, скинув піджак, під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар’єр на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували.
Гучним цирковим голосом Рудольфе виголосив:
Джентльмени! Діти! Дами!
Першим номером програми
Будемо судити тих,
Хто насмілився дражнити нас,
Рудих!
Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби…
– То що будемо робити, Левко Африкановичу?! – звернувся до лева Рудольфо.
Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.
– Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж – справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. – Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з’явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота… Публіка зареготала І заплескала в долоні. Ромка скривився і… заплакав.
– Не плач, голубе! – співчутливо сказав Рудольфе. – Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн!
