Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко

– Пізнаєте? – усміхнулась тітонька-лейтенант. – Ваші голоси?

– С-схожі… – розгублено глянув на мене Ромка.

– Але то не ми! Не ми! – тоненько писнув я.

– І на доларах нема ваших відбитків пальців? – вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.

Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!

– М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися… – пробелькотів Ромка.

– А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?

– Ми хо-хотіли злодіїв спіймати… – Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:

– Такого ще у моїй практиці не було – щоб злодії ловили злодіїв!

– Та ми не злодії! – вигукнув я. – Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!

– Вони нас знають! – підхопив Ромка. – Чесне слово! Чесне слово!

І раптом тітонька-лейтенант… заспівала:

У нас така традиція —

Порушника міліція

Затримати повинна,

Якщо його провина

Доведена фактично,

Фактично і всебічно,

Всебічно обґрунтована

І запротокольована.

– Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму!

Це було щось неймовірне – щоб, затримуючи злочинців, міліція співала!

І раптом тітонька усміхнулася:

– Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала – із доларами, і з магнітофоном – щоб перевірити вас. Нечесні обов’язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б…

Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.

– Невже ви мене ще не впізнали? – усміхнулася тітонька-міліціонер.

– Я-Ядвіга Станіславівна? – роззявив я рота.

– Ага! Ага! Скорочено – Яга!

– То ви, мабуть же ж, і Маргарита Степанівна?

– Авжеж! – вигукнула вона. – Я – відьма Маргарита, підступна і сердита.

І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з’явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з’явилася стара артистка Маргарита Степанівна.

– Я ж не забула, як ви мене провели додому, – сказала вона. – Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?

– М-мріяли! – сказав Ромка.

– Правда! – сказав я.

– Але мушу вас попередити, – мовила Маргарита Степанівна. – Користуватися окулярами треба дуже обережно.

Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди…

Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з’явилися окуляри.

– А клоун-фокусник Рудольфо – хто він? – несміливо спитав Ромка.

– І Дід Мороз, і дідусь у скверику? – спитав я.

– Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку…

– А ви що, розлучилися з ним? – спитав Ромка.

– Чого це розлучилися?! – вигукнула Маргарита Степанівна.

– Ну, ви ж одна зараз живете.

– Чого це одна?! – знову вигукнула Маргарита Степанівна.

– Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, – сказав уже я.

– Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?

І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:

Люблять ча-рів-ники

їсти дитячі сирки,

А на додачу, а на додачу

Ще й ковбасу дитячу!

Бо усі чарівники

Зберігають навіки

Вдачу дитячу,

Вдачу дитячу,

Вда-ачу дитя-ачу!..

А тепер, тепер прощайте

І про те, що я сказала,

Ви не забувайте!..

I Маргарита Степанівна зникла… Я глянув на ящик, де лежав дипломат із доларами, – він теж зник…

– Ну, ситуація! – розгублено промовив Ромка. – Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!

– Ховай швидше! – вигукнув я. – І не спокушай ні себе, ні мене!..

– Я-то сховаю, – зітхнув Ромка. – Але… Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..

– Станеться-станеться, не хвилюйся! – запевнив я. І воно таки сталося… Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.

Пригода сьома

Георгій Васильович і Миколай Чудотворець

Після того як кожен з нас одержав від чарівниці-артистки чарівні окуляри, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.

– Раніше моя бабуся весь час щось губила – то окуляри, то ножиці, – зітхав Ромка. – А тепер – ні-чо-гі-сінь-ко!

– І моя окуляри перестала губити, – зітхав і я. І якось Ромка сказав:

– Слухай, Їжачку, а ходімо в міліцію!

– Тю! – вирячився я на нього. – Що – здаватися? Ти щось накоїв?

– Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.

– От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити… Тепер у міліцію зібрався.

– Ненавиджу злодіїв! – аж скреготнув зубами Ромка. – На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх… Я ж тобі казав.

І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки – звичайні собі люди. Тато – інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки – бізнесмени. Тобто тато – бізнесмен, а мама – бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.

– Я б тих рекетирів! – стиснув кулаки Ромка.

– Ти маєш когось конкретного на увазі? – спитав я.

– Про конкретних тато нічого не казав.

– Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?

– Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.

Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:

– Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.

– Боїшся, що в міліції їх одберуть?

– Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати двоє…

– Може, й правда, – не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.

І ми пішли… Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.

– О! Бачиш! – вигукнув Ромка. – Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.

– Навіть не думай! – сказав я. – Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то