Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко
Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся… Але не чорне, а… яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев’яча грива… Публіка знову засміялася і зааплодувала.
– Не треба! Не треба!.. Я… я більше не буду!.. – відчайдушно закричав Ромка.
Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:
– Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!
– Ну що ж, – сказав Рудольфо. – На перший раз прощаємо! Але попереджаємо – як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!
Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і… ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев’ячої гриви.
– Ху-у! – важко перевів він подих. – Ну й приго-о-да!
– Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! – сказав я.
– Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним.
Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.
– Слухай, – спитав Ромка в Ритки Скрипаль. – Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
– Якого новачка?! Ніякого новачка в нас у класі нема!..
Ми з Ромкою перезирнулися.
– Та… та то я пожартував! – сказав Ромка.
– Дурні у вас жарти! – пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.
Надзвичайна все-таки штука – ті чарівні окуляри!..
Пригода шоста
«Дипломат» з доларами
Після отого суду у рудоградському цирку Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
І от одного разу він сказав:
– Слухай, Їжа… – він затнувся, – ой, пробач, Ва… Васю!
– Та називай мене Їжачком, чого там, – махнув я рукою. – Ти ж звик. Я не ображаюсь.
– Так-от… Слухай, Їжачку, після отого суду в лев’ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!
– Розумію… – зітхнув я. – Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати…
– Мені від твого співчуття не легше… Я б хотів зробити щось таке… таке…
– Що?
– Щось таке… щось таке… незвичайне! Типу геройського…
– З вогню, з води витягти когось, чи що?
– Та! – махнув рукою Ромка. – Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!
– О! А де ж ти його візьмеш – злочин ця?! – здивувався я.
– А пам’ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?
– Ну?
– По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» – «малина»…
– А як ти їх затримаєш?
– Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.
Я зітхнув:
– По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і…
– Як ти боїшся, я сам піду! – перебив мене Ромка.
– Нічого я не боюсь, але…
– Якщо зі злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі…
– Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, я не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.
– А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!
– От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
– Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.
– Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.
– А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали… Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
– Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо…
– Знову ти на брехню штовхаєш! – обурено прошепотів я. – Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
– Ну, добре-добре! Не кип’ятись! – примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно – лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.
– Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! – сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх – вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом – старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний портфель-дипломат…
– Ой! Що це?! – простягнув до нього руку Ромка.
– Не чіпай! – прошепотів я. Але Ромка вже схопив дипломат, відчинив і… раптом з дипломата посипалися на підлогу… долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.
– Ой! Їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!
– Та ти що?! – вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
– Це… це ж крадені, не державні!
– От-от! – я знову перейшов на шепіт. – Якщо зараз з’являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі…
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
– Ех, Їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у дипломат, як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися – у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.
– Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! – весело сказала вона.
Ми з Ромкою тільки роти роззявили.
– Який Ци-циган? – белькотнув Ромка. – Який Свист?!
– Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! – Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.
– Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! – говорив Ромка.
– А чому завтра? – спитав я.
– Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».
– Ну, Цигане, ти підозріливий!
– А в тебе. Свисте, вітер у
