Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко
– О! Здоров, Васю!
– А… а звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивувався я.
– Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?…
– Чим же я знаменитий?
– Сам знаєш! – підморгнув мені Дід Мороз.
– А-а… бо рудий.
– Не тільки!..
– А… а ви хто? Артист?
– Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?
– Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І – в окулярах!.. Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.
– А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?
– Н-ну… не бачив, – змушений був признатися я.
– А як не бачив, то чого мене ображаєш?… А окуляри в мене незвичайні!..
– Ча… чарівні?!
– Аякже!
Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?… Як же він мене тепер визволить?!
– А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? – спитав я.
– От бачиш – у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя – брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Та к – кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки… Дивись! – Дід Мороз змахнув рукою – і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.
– Он! Як здорово! – вигукнув я.
– Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! – і Дід Мороз заспівав:
Ми – Щастя Ковалі,
Єдині на Землі!
Куєм щасливий час
Для всіх, для всіх для вас!
Тік-так! Тік-так!
Тік-так! Тік – так!
Тік-так! – і є хвилинка,
Щастинка-золотинка!..
Працюємо невтомно ми,
Щоб ви були щасливими…
Закінчивши співати. Дід Мороз сказав:
– От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими… Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим… Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть… Що таке?
Я зітхнув і махнув рукою:
– Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри… А вони знову мені попалися.
– А нащо йому чарівні окуляри? – спитав Дід Мороз.
– Він мусить крізь них побачити мене і визволити… Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить…
– А він хороший хлопець?
– Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?
– Ну, тоді треба йому допомогти! – усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли… І тут зазвучала гарна музика, і все попливло в мене перед очима… Скільки це тривало, я не пам’ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:
– Васю! Їжачку!.. Васю!..
Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:
– О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри… І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.
– Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! – вигукнув я.
Ми завернули за ріг у коридор підвалу… Двері комірчини тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий замок.
– Тю! А де ж той Дід Мороз?! – здивовано спитав Ромка.
– І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема, – сказав я.
– Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, – сказав Ромка.
Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком…
– А що?! – вигукнув Ромка. – Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!
Ми думали-думали і придумали – засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі «Гулівер» – від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.
Після отих чипсів Ромка сказав:
– Ти знаєш, а воно таки приємно – робить добро таємно!.. Ха-ха! Навіть у риму вийшло!..
Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, «закомпанірувати») з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки.
Хто ж тоді був у підвалі?
Дивина та й годі!
Пригода четверта
Двірничка-чарівничка
– Слухай, їжачку, – сказав якось Ромка. – Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!
– Чого це?! – пхикнув я. – Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.
– А я вважаю! І себе, і тебе!
– На якій це підставі? – поцікавився я.
– На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!
– А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
– Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала…
– Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, – зітхнув я.
– Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!
– Які?
Ромка глянув на мене, як на хворого:
– Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?… Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у суперлото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!
– Ну, це ж… це ж нечесно!
– Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. – Ромка почухав потилицю. – А… а скарб шукати – це ж чесно.
– Ну… чесно, – змушений був погодитись я.
– А ще… ми могли б злодіїв ловити. Це вже суперчесно!
– Але як же дістати ті окуляри?
– Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
– Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір’я у районі обійшли!
– Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір’я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне – хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати – справжній лідер…
І ми
