Інший дім - Оксана Лущевська

— Жах...

— Так, облом, — кивнула Аліна.

Мені дуже не хотілося від неї йти. Що вже казати про поїздку до Америки?

— А це правда, — Аліна почервоніла, — що ваша мама вийшла заміж за американця?

— Майже... Тобто зібралася, так. Він непоганий, за її словами. Але... Ну ми... Поля і я... Ми бачили Еда тільки по скайпу. Нічого сказати не можу, — мені захотілося припинити цю розмову. — Я його майже не знаю. Бачив, і все. Не знаю.

— Ясно, — кивнула вона знову.

Я ще трохи потупцяв.

— Ну, я буду... — знову відчував себе ведмедем-циркачем, — буду йти.

Я не знав, як правильно попрощатися з нею. — Бувай, так, бувай...

— Тримайся, Арчику, — видихнула Аліна й несміливо, ледь відчутно чмокнула мене в щоку.

Поля

Коли я повернулася, тато сидів за комп’ютером. Біля нього лежала чимала купа випусків газети «Пропоную роботу». Він може з ранку до ночі клопотатися біля них. На редагуванні оголошень для газети, каже він, заробляє хоч якусь копійку. Про «якусь копійку» то він вигадує, бо татові просто не хочеться нічого змінювати. Раніше мама тисячу разів йому товкмачила про «кар’єрний зріст» і «нереалізовані амбіції». Та він вважав, що «гнатися за журавлем у небі» — не його парафія. Синиці в руках достатньо.

— «Понад 10 тисяч вакансій...», «Кар’єра в соціальних мережах», «Шукаємо бухгалтера з досвідом роботи...», — бурмотів він уголос.

Я швидко пройшла до ванни, щоб батько мене не помітив.

— Полю, ви? — чути було, як він від’їхав кріслом від комп’ютерного стола.

— Ну, — стоячи біля дзеркала, я розглядала своє обличчя. Я таки дуже вдарилася носом і лобом. На носівиднівся синець. На лобі — чимала ґуля. Якби мене малювали в профіль, то я би точно стала схожою на троля з казки. Очі маленькі, з припухлими повіками. Рот широкий, аж до вух. І тепер ще й ніс такий, наче на ньому росте велика бородавка. Синюватий і набряк­лий.

— А Тьома де, Полю?

— Скоро буде.

Я обережно вмилася: було боляче торкатися до обличчя і я ледве стримувалася, щоб не зашипіти. Потім узяла мило, щоб попрати хусточку. Мені дуже хотілося повернути її. Бездоганно білу й випрасувану. Тоді, коли зійдуть синці, і я буду не тролем, а нормальною дівчиною... Я подумала про Макса (якщо мені не почулося, і його справді так звуть), про його яскраву шапку і ще яскравішу усмішку.

— Суп на плиті, — тепер батько під’їхав до комп’ю­тера. Це означало, що розмову майже завершено. — А гра в Тьоми як? Нормально? — він вже стукав по клавішах.

— Нормально.

— Виграли?

Я промовчала, боячись, що він забажає дізнатися рахунок. Та батько й не перепитав. Він далі цокотів по клавіатурі.

— Поїж, Полю! Суп на плиті.

— Добре.

— І Тьомі нагрій потім.

— Угу.

Від свого відображення в дзеркалі мене нудило: «Яка ж почвара! Хіба така могла б сподобатися Максові?»

Я вислизнула з ванної, схопила в кухні яблуко й забігла в нашу з Артемом кімнату. Увімкнула комп’ютера, скайп запустився сам.

[8:58:28 PM] Polja Chyzh: Привіт! Мам, ти є?

Порожньо.

[8:58:33 PM] Polja Chyzh: Я хотіла з тобою поговорити...

Порожньо.

[8:58:34 PM] Polja Chyzh: Що у вас кажуть про кінець світу? Мамо, я вдома. Дзвони.

Порожньо.

«Мам, якби ти знала, що зі мною... Мамочко, якби ти бачила... Мам, у Артема, здається, є дівчина... А ще на мене сьогодні... напали... Мам?..»

Що вона робить? І де вона в цю хвилину?

Хоча мама мені про все розповідала, але все одно, я зовсім не уявляла її життя.

Чи воно схоже на наше? Чи інше?

Чи її будинок схожий на наш?

Моя мама змінилася. Цього я не могла не помітити. Вона дуже схудла. Стала схожою на хлопчиська. Підстригла й пофарбувала світле волосся в темно-каштановий колір. Навіщо? Я завжди хотіла собі такий колір волосся, як у мами.

Моя мама змінилася. Навіть її мова. Вона стала проговорювати слова швидко й емоційно. Вона вимахує руками. Сміється більше, ніж будь-коли. Хоча сміятись вона завжди любила.

Моя мама змінилася. Але її очі і ямочки на щоках такі самі рідні й близькі. Мені здається, що ми не бачилися вже цілу вічність. А минув усього рік. День за днем, день за днем — збіг...

Рік без мами — це багато. Рік без неї — вічність.

Мені хотілося до неї доторкнутися, коли я бачила її по скайпу.

Мені хотілося її сонця, бо вона мала гарну засмагу. Хотілося побачити картини, які вона описувала для майбутньої виставки. Бо моя мама дуже добре знається на своїй справі.

Хотілося побачити ті книжки, які вона читала.

Скуштувати ті страви, які вона їла.

Пройти тими ж дорогами, якими ходила вона.

Проїхатися в її автівці.

Моя мама дуже змінилася. Наша мама, я мала б сказати, але коли я сиджу сама й думаю про неї... У такі хвилини вона тільки моя.

МОЯ!

Мама змінилася в іншій країні. Мама змінилася в іншому домі.

Згадалося, як наша вчителька історії розповідала про еміграцію українців. Вона, мабуть, навмисне згадала про Пенсильванію, розказуючи, що одні з перших груп українських емігрантів у США прибували туди працювати на шахтах.

— Працювати за мізерні гроші, — двічі повторила вона. — Але емігранти того часу, — вона підіймала палець, довгий, мов указка, — завжди зберігали свої звичаї. Цікаво, чи це так само зараз? — вона зробила паузу. І додала, що в нас у класі теж є діти, чиїх батьків можна «лагідно», так вона сказала, назвати емігрантами.

— Наприклад, мама Павлини щонайсправжнісінька емігрантка, — наголосила вона.

«Емігрантка? Наша з Арчиком мама — емігрантка? — як ушкварило мене. — Що вона меле?»

— Правда, Павлино? — класна керівничка дивилася просто мені в очі. — Розкажи нам, де твоя мама і що вона там робить. Адже вона, як я чула, живе в штаті Пенсильванія, чи не так?

«Та йди до біса! Дурепа, а ще вчителькою назвалася! Що твоя мама там робить? Хай тебе те не пече, ага? Чуєш, хай тебе це не хвилює!»

— То що, Павлино?

«Терпіти не можу! Вона мене ненавидить... І я те­бе, чуєш, я тебе ненавиджу також!»

— Чого мовчиш, Павлино?

— Моя мама мешкає на краю світу, в іншому домі, — нарешті сказала я. Мої очі стали, як дві риски.

«Тупа дурепа!»

— Коли ми лягаємо спати, вона встає. Коли ми встаємо, то в неї