Інший дім - Оксана Лущевська

— Дотепно... А ось ти, Полю, кажеш «робочий день», — відповіла керівничка, — то який робочий день у твоєї мами?

«Ні, вона дістала!»

— Довгий, як в усіх,— сказала я.

— Мама важко працює?

— Ні.

— А що вона робить на краю світу, чому не їде додому?

«Скільки можна?!»

— Вона описує картини для каталогів, організовує виставки, — відповіла я серйозно. — Те саме, що робила тут, у Києві.

— А які картини вона описує? — керівничка справді організувала мені те, що Артем назвав би допитом.

«Під три чорти тебе з твоїми картинами! Які? Які? Які хоче такі й описує...»

— Наприклад, — я намагалася згадати назву хоч однієї картини, яку колись згадувала мама, — картину художниці Марти Волтер «В’їзд. Щойно з корабля. Острів Елліс», — я бачила, що керівничка нічого не знала про цю картину, як і всі інші в нашому класі.

— О, — зробила здивований вигляд класна і поглянула на годинник, — нам буде цікаво послухати згодом, та зараз час записати домашнє завдання, — і вона звично защебетала про параграфи, уривки, сторінки.

«Терпіти її не можу! Не можу!»

Я знову поглянула на скайп:

[9:15:00 PM] Polja Chyzh: Мамо, я за компом, з’я­вишся — дзвони.

Артем

Я почувався Джеком Горобцем, чий корабель узяв правильний курс. Це ж треба — Аліна і я. Невже ми більше, ніж друзі?

Я тішився, що не пішов шукати Полю, а вирішив перебути цей вечір з Аліною. Мені подобалося бути з нею поряд. В якомусь куточку мозку цокотіла стрілка годинника — відлік часу до моменту, коли Аліна стане моєю дівчиною.

Майнула думка про майбутній від’їзд, але я відмахнувся від неї.

Від’їзд?

Я не міг згадати, коли розпочався розрив між нашим батьками, коли вони перестали стримуватися, допоки одного дня не розійшлися по різних кімнатах. Згодом ми дізналися, що вони розлучаються, але жити будуть разом. Заради нас із Полею.

Ми з сестрою мало що тоді зрозуміли. Як ми знали, наші батьки були разом вже тисячу років, а мама навіть любила додавати «без перебільшень». Вони вчилися разом на філологічному факультеті. Одружилися ще студентами. Тато влаштувався працювати в газету редактором. Мама змінила надцять робіт — від вчительки до менеджера музею мистецтва. Вона часто їздила з якимись виставками по світу. Остання така поїздка — до Америки. Там вона й залишилася. Відтоді ми бачили її лише по скайпу.

Коли наші батьки розлучилися, дивно було спостерігати щодня, як вранці вони виходили з різних кімнат і починали гризтися. Якось Поля була навіть злякалася, що вони перетворяться на двох собак, як те трапилося із сварливими героїнями казки «Дванадцять місяців». Звичайно, такого не сталося, але сталося дещо інше: наша мама повідомила, що зустріла Еда й вирішила, що настав час змінити своє життя. Їй — нове заміжжя. Нам з Полею — переїзд до неї. І я був навіть не проти... Поля й зараз дуже хоче поїхати.

Я поглянув на годинник. Була четверта ночі. ­«А що, коли настане кінець світу?» — подумав я.

Справді, що коли настане кінець світу?

Тоді вже ніхто нікуди не поїде?

Нікому не треба будуть наші візи?

Поля не буде за них потерпати.

Ми не підемо до посольства.

І я не буду переживати, що Федот відіб’є в мене Аліну.

Я брів самотньо Троєщиною й уявляв, як спочатку здригнеться земля під ногами, а потім поваляться будинки за будинками, будинки за будинками, будинки за будинками — і весь цей район перетвориться на гігантську руїну. Так, наче збудований з картонних кубиків, що легко впадуть від найменшого подиху вітру.

Як воно буде? Чи встигнуть люди повибігати на вулицю? Чи будуть спати? Чи зможе взагалі хтось заснути? Чи буде паніка? Чи все трапиться у змиг ока? Чи кінець світу в Америці буде схожим на кінець світу в Україні?

Чи схожі їхні будинки на ці, що на Троєщині?

Поля

Наша мама — не емігрантка. Я знаю це як ніхто інший.

Тільки не треба мені зараз пояснювати про перетини кордонів, оформлення документів... Я не маленька. Я це розумію. Та попри все — моя мама не емігрантка. Вона просто знайшла... просто зустріла... просто в неї там є... інший чоло... вік... і... інший... дім...

І я не хочу чути про еміграцію! Це все не так! Усе змінилося. Усе — справа вибору чи обставин.

Це як з тією картиною, яку мама описувала для каталогу. Марта Волтер. «В’їзд. Щойно з ­корабля. Острів Елліс». На ній натовп змучених людей — молоді, старі, діти. Вони сидять, стоять, туляться хто як і чекають, щоб їх впустили до країни. Їхні сподівання й мрії розбилися вщент, бо багатьох так і не впустили до Америки, «землі можливостей». Мама читала про різні вимоги до емігрантів та закони про в’їзд до країни. Наприклад, у 1917-1919 роках було прийнято кільканадцять рішень про депортацію багатьох людей. Вони, на думку різних правлінь, загрожували процвітанню країни. Робочі, що кожного дня працювали неймовірну кількість години, підіймали страйки. Ситуація загострювалася.

А потім американці злякалися «червоної загрози». Може, думали, що до Америки приїде купа комуністів, і почалися різні акції протесту...

І після цього депортацій та заборон стало ще більше. Все це історія. Історія, яка відбилася на долях багатьох родин з різних частин земної кулі. Та до чого тут наша мама? Наша мама — не емігрантка. Її історія інша.

Ясно?

Їй не доводиться поневірятися, як тим людям на картині. Її життєва лінія — річка, що повільно плине. Мама їхала до США, бо випала нагода показати світові виставку. Заміж вона теж іде, бо їй так схотілося. Обраний пункт проживання — місто Піттсбург, яке їй страшенно подобається.

Це місто виросло поміж гірських схилів. Тут і там його перетинають мости, що ведуть куди лише серцю завгодно. Мама каже, там є міст, схожий на наш Московський, який ми називаємо мостом життя. Мама так само називає один із піттсбурзьких мостів. Їй так подобається. Їй так ближче.

Наша мама — не емігрантка. Вона йде по своєму мосту життя. Так, як ми з Артемом часом йдемо по нашому, коли нам вривається терпець стояти в маршрутках чи автобусах у годину пік. Ми любимо вирватися на міст — і бігти, розводячи руки. А там, на іншому боці, ми завжди встигаємо піймати інший автобус. Так і мама піймала... іншого чоло... віка...