Інший дім - Оксана Лущевська
— Говори сюди, Арчі, — показувала на телефон.
Мені хотілося її послати подалі. Та якби я так зробив, то наступного дня мене зустрічав би на порозі школи сам директор. Мені й так доволі часто від нього перепадало: промивав мені мізки через те, що він колись вчився на фізрука.
— Що вплинуло на програш «Бурих ведмедів»? — кореспондентка не вгавала. — Що стало на шляху до перемоги?
— Ну, мабуть, новий майданчик, чи може... — я шукав слів, хоча на язику вертілися самі грубощі.
— То що? Арчі? — шипіла вона.
— Не знаю, — зам’явся я. — Не знаю... — хоча мені раптом дуже захотілося сказати, що то Польчина провина. Адже вона — мій талісман!
Моя поразка — Польчина вина!
Що її вкусило?
Де вона, та Полька?
Мабуть, чекала на мене в коридорі. Ні, я їй скажу, що так не робиться! Дуреписько! А щоб його... Мала коза!
Та рятувало одне: неподалік стояла Аліна, і мені не хотілося аж так кипіти. Перед Аліною треба триматися. А от Полька своє відгребе! Хай-но я тільки вийду з цієї зали! Хто так робить? Сама про НБА торохкотить, а потім підставляє мене...
Коли нарешті навіжені кореспондентки забралися геть, до мене підійшла Аліна. Я спробував усміхнутися, вдати, що все окей.
— Арчі, не парся, — сказала вона, її зелені очі засяяли, як блискітки на її кофті.
— Ну його, — я махнув рукою. — Що вже проце?
— Ти поспішаєш? — трохи зашарілася вона.
— Нннн... нііі, — мені знову стало ніяково. — А що? —я планував знайти сестру й не знав, як Аліні про це сказати. Не хотів, аби вона зараз же сказала «па» й пішла додому з кимось із наших, наприклад, із Федотом. Та понад усе в такій ситуації я не хотів, щоб вона вважала, що я няньчуся зі своєю малою.
— Я думала, — Аліна підійшла до мене, — може, ми подивимося щось разом? Ти любиш кіно? У мене є кілька нових дисків.
— Питаєш!
— Я живу неподалік, — сказала вона. — Мої батьки сьогодні не вдома. То що?
Аліна мене запрошувала?
Мене?
Як я міг їй відмовити?
Йти до Аліни додому?
— Зараз, пару сек, — я підійняв вказівний палець. — Ти зачекаєш?
— Так, я поки піду переодягнуся, — відповіла Аліна, усмішка грала на її обличчі.
— Супер!
Я вийшов у коридор. Роззирнувся.
— Полько! — гукнув я. — Поль!
Я позаглядав усюди, вийшов на вулицю, гукнув. Полі не було. Я стояв ні в сих, ні в тих.
— То що? — почув із-за спини.
Аліна з’явилася в дверях, вже перевдягнена в куртку і джинси.
— Йдемо?
Я вагався. Що ж робити з Полькою? Куди вона поділася? Зрештою, я вирішив, що вона не дитина і спокійно може дістатися додому без мене... напевно, саме так вона й зробила. Чого б ні?
— Арчі?.. — Аліна знітилася. Кутики її вуст опустилися. — То йдемо до мене?
Поглянувши на її розгубленість, я махнув рукою, мовляв, ну тебе, Полько. Не зараз!
— Йдемо! Йдемо, я в роздягалку — і назад. Чекай тут.
Коли я увійшов, Федот вовком глянув на мене. Я добре знав, що йому подобалася Аліна. Але вона вибрала мене.
Жека простягнув свою п’ятірню.
— Прорвемося, друзяко, — сказав він, бо Жека розумів, що нашу поразку я зарахував собі.
Жека — ще той пацан. З ним можна розробляти будь-яку стратегію. Федот теж нічого, але між нами стоїть Аліна. Тому в грі ми — команда, а в реалі — суперники.
Через хвилин десять я йшов з Аліною до неї додому. Ось вона. Її долоня майже біля моєї... Її плече близько-близько... Що мені робити — взяти її за руку? Чи краще покласти їй свою на плече? Обійняти?
Але як? Що вона подумає? Ні, краще стриматися. Чи все ж таки варто?
Я дивився на свою грубезну руку, на тендітну дівчину поруч і думав, що коли доторкнуся до неї, її тонке плече, розкришиться мов порцеляна.
Я не знав, що я почував до Аліни. Здавалося, при ній із «бурого ведмедя» я перетворювався на боязке ведмежа, на незграбного Балу, який топтався довкола її постаті, ніби циркач-новачок.
Торкнутися її чи ні?
Аліна щось розказувала про фільми, які вона припасла. Просила мене обрати. А я почувався так, наче в моїй голові щось перемкнулося, і блискітки її кофтини, яка виглядала з-під куртки, зовсім засліпили мені очі.
Поля
Я вирішила запитати когось про автобусну зупинку.
Озирнулася — на вулиці пусто.
Куди ж іти?
Я зазирнула за кіоск.
Вдалині світилося. Ага, якщо я пройдуся по цій вуличці, то дійду до супермаркету, саме там, де ми виходили.
Я подалася навпростець. Знову через двір. Краєм ока помітила двох хлопців, які сиділи на лавці й лузали насіння. Один був товстим і широкоплечим, мав темне волосся й великі щоки. Інший — середнячок. Білобрисий і червонощокий. Вони дивилися на мене, проводжали очима.
Що їм треба?
Я пришвидшила ходу, прошмигнула біля них. Спиною відчувала їхні погляди.
Невдовзі я вже стояла біля супермаркету. Але це був зовсім інший магазин. Не той, біля якого ми з Артемом виходили. Уздовж нього стовбичили галасливі жінки, продаючи зелень, домашню консервацію, якісь інші продукти.
— Скажіть, будь ласка, як проїхати до моста, що на Градинській? — підійшла я до однієї.
— На Радунській?
— На Градинській!
— Це там, де Радунська? — жінки переглянулися.
— Майже. Дуже близько, але автобус інший, — сказала я.
— Тоді тобі треба через той двір, там пройдеш кілька кіосків, а потім — направо.
«Розтелепа, роззява, ґава... Як же можна бути такою неуважною?» — картала я себе, бо мені знову треба було пройти повз тих двох.
— Ей, чюєш, ти! — озвався один з них. — Маєш бабки?
Моє серце підскочило аж до горла.
Що їм треба? Що їм треба?
— Ей, чюєш? — гукнув інший голос. Трохи грубіший. Хтось із двох гучно сплюнув.
Мені стало важко дихати. Що їм треба? Я підтюпцем подалася вперед. Боялася озиратися.
Майже стемніло.
Я не реагувала, вдавала глухоніму. Вони ж наступали на п’яти.
«Тьомо, де ти?»
— Чюєш, ти, глухаріха! — знову почула за спиною.
Мені хотілося бігти.
Бігти!
Бігти!
Чого вони