Інший дім - Оксана Лущевська

— Не працює, — збрехав він, прикриваючи мене. — Камера не працює.

— Еде, Еде, — мама заторохтіла щось по-англійськи. Я розібрала лише два слова «візи» та «Америка». — Не забудьте, — то вже нам, дуже серйозно, — вам до посольства через два дні.

— Та пам’ятаємо, — відповів Артем.

— То що, камера ніяк?

— Ні, — відрізала я, поглядаючи на Артема.

— Жаль, пташки. Жаль. Я би хотіла вас бачити, бо зараз вам скажу, що в нас для вас є новина. Гарна новина, пташки, — вона повернулася до Еда. — Скажи, любий? — мама знову кивнула до нього, і він присів ближче до неї. Щось промовив, але я тільки зрозуміла слово «відео». — Він питає, чого вас не видно?

— Скажи йому про поламану камеру, — повторив Артем.

— То яка новина, мам? — мені затенькало в серці.

— Ми, пташки, вчора з Едом нарешті таки побралися! У всіх родичів вийшло зібратися, а то ж як не одне, то інше заважало. Знаєте, як воно...

У нашій кімнаті зависла тиша. Ми мовчки дивилися на усміхнену маму, яка торкалася червоної руки Еда, і мені було втішно, що камеру ми не ввімкнули. Не треба було їй бачити наші обличчя. Ми з Арчиком скривилися в гримасах.

— Ви раді? Раді? Чого мовчите?

Ні Артем, ні я так і не витиснули із себе звуку.

— Ви раді, пташки? — ще раз перепитала мама.

— Так, ми раді, мам, — нарешті сказав Артем із ввічливості. Його обличчя зблідло.

— От і добре! — видихнула вона. — Чудово, пташки! Еде, вони раді! Вони щасливі за нас, Еде! — сказала йому мама. Його глибоко посаджені очі примружилися від задоволення.

— Ми не хотіли казати наперед, — туркотіла мама, — бо треба було оформити багато паперів, і ми не знали, чи все пройде саме так, як ми планували. Та ще ж сім’я, кажу, ніяк не могла зібратися. Але знаєте що, пташки? — мама поглянула на Еда з ніжністю.

— Що? — ми з Артемом спохватилися.

— Все минуло як слід! Отже, вітайте нас, пташки! Вітайте! — вона розвела руками й ще ширше усміхнулася. — Вітати буде по-англійськи — «congratulations», деякі американці кажуть «cоngrets»...

Ми з Артемом переглянулися. Його кадик зарухався швидше. Він хвилювався.

— Вітаємо, мам, — сказала я тихо.

— Так, — кивнув Артем. — Вітаємо чи... як там? Конґретс?

— Еде, вони нас вітають, чув? Кажуть конґретс! — мама засяяла. — Ед — чудова людина, — вона поплескала його по широкій руці. — Він вам сподобається. Так-так, Ед вам обов’язково сподобається.

— Так-так, сподобається, — повторив Артем і на­суп­лено відвернувся від дисплея.

— Ну, розкажіть, пташки, як ви? — мама знову посерйознішала.

— Ми — добре.

— І все?

— Все добре, — з притиском сказав Артем.

— Школа як?

— Закінчуємо чверть.

— Добре закінчуєте?

— Добре.

Розмова не клеїлася.

— А ти як, мам? — мені дуже хотілося додати, що ми за нею скучили, але я бачила Еда, і мені дедалі більше бракувало слів.

— Я щаслива! Щаслива, пташки! — засяяла вона. — Вас би ще дочекатися, і тоді я б насолодилася щастям сповна. Ах, так, дочекатися...

Ед щось швидко сказав мамі. Вона кивнула.

— Мусимо йти, пташки, — мама знову розпливлася в усмішці. — У нас сьогодні ще святковий обід з друзями й вечеря з Едовими батьками. А ви що будете робити?

— Відпочивати, — сказав Артем.

— Добре, — мама кивнула. — Він, — вона знову кивнула в напрямку нас, шукаючи слів. — Він... вас годує?

— Тато? — перепитала я. Мама зробила паузу так, наче слово «тато» було табу.

— Так, він.

— Ми не малі, — відрізав Артем. — Самі можемо дати собі раду.

— Чудово! Це чудово! То що, пташки, до завтра? Цілую вас! — крикнула вона й розкинула руки, імітуючи обійми й надсилаючи повітряні поцілунки. — Ми цілуємо вас, пташки, — виправила себе, торкнувшись руки Еда. — Ми!

— Так, ми теж, — сказала я.

— І чекайте, — мама замахала руками, — полагодіть... чи купіть... камеру! Я... ми хочемо вас бачити.

— Домовилися, — відповів Артем.

— Цілую, цілую, цілуєєємо! Ед просить сказати, що ми на вас чекаємо! — додала вона радісно. — До зав­тра, пташки, до завтра!

— До завтра, мам.

Скайп вимкнувся. Ми з Арчиком знову переглянулися.

— Тепер у нас двоє батьків, — кинув Артем. — Тобі один, мені один.

Я промовчала.

Поклала голову на стіл і міцно заплющила очі.

Мені захотілося стати чиїмось відданим псом, і щоб у мене був такий же відданий хазяїн. Щоб він підійшов і погладив мене по спині. Потім по голові. Потому глянув у мої великі очі й сказав: «Усе буде доб­ре! Давай лапу!» Я би підняла лапу й заметляла б по підлозі великим кудлатим хвостом. Якби ж я стала собакою! Світ би змінився для мене, і мені більше не треба було б удавати, що мені подобається Ед. Я б на нього гавкала. Може, я навіть загарчала б і кинулася на нього: не ступай на мою територію! Та Ед ступив. Він одружився з нашою мамою. З моєю мамою! І ми з Артемом не можемо нічого змінити. І мені не стати псом. І мені не гаркнути, не гавкнути і не гризнути того бридкого червонорукого Еда. І справа далеко не в тім, що він схожий на котрусь зі скель Аппалачі, справа не в тому, що я його погано розумію, бо він розмовляє англійською. Справа тільки в тому, що він забрав у нас нашу маму. Поселив її в іншому домі. Як у тому вірші: «Хатка, яку збудував собі Джек»... збудував мамі Ед... Якби не він, якби вона його не зустріла, то повернулася б до нас відразу після виставки.

Наша мама... Моя мама... Хоч би на хвилину, на мить стати б собакою! Я ще міцніше заплющила очі. Хотілося плакати. Болів синець.

З коридору почулися кроки батька.

— Йдете їсти? — він причинив двері, зі щілини було видно тільки його гачкуватого носа. — Ваша смаженя на столі.

— Знову те саме, — буркнув Артем.

«Уууу, терпіти не можу. Тільки й носиться зі своєю їжею. Нічим не цікавиться — знай лише їжа на столі, в холодильнику, у духовці...»

— А де твоя? — грубо кинув Артем.

— Я вже ситий, — відповів тато. — По