Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— А ще цікавіше було, коли біг до аптечки по перекис водню й перечепився через власні черевики, наче зизоокий слон на китайській стіні.
Після цих слів звідкілясь почулось веселеньке хихотіння.
— Нікому не раджу насміхатися з мене! — сказав я голосно.
— Але ж, тату, — обурилась моя дочка Агнешка, — все, що ти розповів, було трохи смішне, проте в мене теж бувають «веселі ранки», подібні до твого, і я знаю, що від таких веселощів можуть заболіти душа й зуби. В тебе дуже болить палець? Старанно продезинфікуй його перекисом водню чи спиртом і обклей лейкопластирем. А надалі ти повинен бути дуже обережним, коли пришиваєш ґудзики до сорочки. Часом це буває ризиковано й небезпечно. Можеш дуже поранитись. І взагалі…
Тільки тепер у голосі моєї дочки Агнешки зазвучала, мов скляний дзвіночок, вранішня веселість. Та водночас дуже близько, наче в мене під тім'ям, щось в'їдливо й нахабно захихотіло. Що це? Ага, ясно: мої улюблені мозкові півкулі! Те, що почала ліва, докінчила права й навпаки.
— Нахабство! — вигукнув я. — Чистісіньке нахабство!
Веселий голос моєї дочки, смішлиної Агнешки, раптом перетворився на крижаний кришталь.
— Не розумію, про що ти говориш. Це ти на мене так кричиш?
— Та ні,— застогнав я, — зовсім ні! В жодному випадку!
— Ой, бували такі випадки!..
— Але дуже давно й дуже рідко, скажи сама, адже рідко?
— Тож на кого це ти, дорогий батьку, щойно так гримав? — спитала вона навіть ніжно.
Легко сказати! Не буду ж я отруювати молодої уяви казками про нахабні, грубі мозкові півкулі, які саме тихенько підсміювалися з мене і взагалі з усієї безглуздої ситуації. Нарешті вони зовсім не по-дурному підказали мені: «Зверни все на мух», — тому що всі жінки в моїй сім'ї ненавиділи всіх і всіляких мух. Вони ламали стільці, розбивали шибки й ладні були зруйнувати всю квартиру, ганяючись за звичайною домашньою мухою.
— Знаєш, донечко, — сказав я, — це я так розкричався на муху.
— Таку велику?
— Еге ж. Дуже велика. Чорно-синя, й гуде.
— Ти прикінчив її?
— Еге ж, прикінчив.
— Браво, тату! — зраділа Агнешка. — Матимеш від мене тістечко з кремом. А тепер скажи, котра зараз година?
— Одинадцять годин дві хвилини.
— Дивно.
— Чому?
— Я ж мала нагадати тобі, що об одинадцятій ти повинен бути на телебаченні. Не стогни так розпачливо, бо, по-перше, в мене серце кров'ю обливається, а по-друге, там чекають тебе, тож нехай почекають. Тримайся, старенький! Привіт, бувай здоровий!
— Я тобі дам старенького! — даремно вереснув я, бо моя люба дитина вже поклала трубку.
Тієї ж миті за моєю спиною відчинилися двері, вбігло, якось дивно поблискуючи очима, двоє собак, а я почув голос бабусі Ірени:
— Одинадцята три… а ти ще вдома?
І відразу знову обізвався телефон, а в телефоні обізвалась дружина:
— Вже трохи запізнилась, але я повинна була тобі нагадати, що об одинадцятій ти маєш бути на телебаченні. Ти пам'ятаєш чи забув, любий?
— А ти як гадаєш, люба?
— Що я гадаю, те гадаю. Але ти принаймні вже поголився? Так? Дуже добре. Коли ти повернешся додому?
— Думаю, що десь опівночі,— пробурчав я.
— Я тебе чекатиму, добре поводься, бувай здоровий!
Я ще встиг запитати бабусю Ірену: — Мамо! Що означає, коли сняться кістки? Та ще й власні?
Собаки стрибали на мене з усіх боків, помітно зацікавлені.
І в цей час хтось подзвонив біля вхідних дверей.
Бабуся ще встигла відповісти:
— Це означає, що на обід… як сьогодні… буде бульйон, зварений на кістках, і м'ясо з підливою із хрону.
Я чемно подякував за відповідь і після другого дзвінка відчинив двері.
На порозі стояв усміхнений молодик із бачками й маленькими вусиками. Я дуже добре знав його. Він працював на телебаченні.
— Добрий день, пане Льолеку, — всміхнувся я.
— Добрий день, пане Єжи. Як же це так? Ви забули, що сьогодні об одинадцятій починається репетиція на телебаченні?
— Не забув! Заспав! Тільки заспав!
— Це інша справа. Їдьмо?
— Їдьмо.
Льолек — справжній водій. Тому, хоч він і знав, що я поспішаю, та навіть якби я мало не навколішки благав його, щоб їхав швидше, — все було б марно. Дозволена швидкість у місті — п'ятдесят кілометрів на годину! Зате коли ми вискочили на дорогу швидкого руху, Льолек, ніби й не збільшуючи швидкості, обігнав вісім машин, проскочив одне й друге світло, і,— точно за чотири хвилини й сорок дві секунди після того, як я переступив поріг мого дому, — я переступив поріг студії NN, у якій готували програми, що не потребували багато декорацій, великого простору й численних учасників.
Я ввійшов зі світла просто в оксамитну темряву студії. Тому спочатку мені здавалося, що я бачу лише тіні якихось меблів, незграбні камери, світлу пляму якогось екрана, — й більше нічого.
Я заплющив очі, щоб призвичаїтись до темряви. Почав рахувати секунди, але мені перешкодив це робити ніби оксамитний, а насправді ущипливий баритон.
— Нарешті ви зволили з'явитись, — бубонів голос, — щоб зробити ласку й виступити перед захопленим народом.
— Магістре, вітаю вас! — закричав я, ще не розплющуючи очей. — Заздрість виїдає вам мозок?
— У мене немає мозку! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон.
— Я теж так думаю! — радісно вигукнув я.
— Я увесь є мозком. Сам і увесь.
— Магістре Діонізію, — почув я спокійний, але жорстокий Мареків голос. — Ви запрограмовані з точністю до однієї десятої секунди, а сьогодні ви збудили нас із запізненням на сім секунд. Це був жарт? Ні, магістре! Це був скандал, пов'язаний з компрометацією. Що ви на це скажете?
— Що я на