Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

за п'ять хвилин до півночі вже був на Вавелі, звідки найкраще видно річку і де вже очікували слушної миті краківська телевізійна знімальна група й група Фуня та Ганки. Були там і обидва брати Кошмарик. Ярек уже без перуки й жіночого вбрання, Марек зняв сиву перучку й відклеїв сивуваті вусики, які робили його схожим на якогось багаторазового лауреата Нобелівської премії.

Я під'їхав до місця, де стояли камери, привітався зі знімального групою Краківського телебачення, яка не раз бувала в мене (першокласний колектив і чудові хлопці). Привітався з варшав'янами, з якими ще не встиг познайомитись.

Та ось пролунав через мегафон Фуневий голос.

— Увага, увага! Закінчується двадцять третя година п'ятдесят дев'ять секунд! Усі на місця! Камера номер один починає знімати річку вище Дембніцького мосту й поволі спускається вниз. Камера номер два знімає річку від вершини вавельського дракона й посувається якомога далі проти течії. Я хотів би пояснити, що…

— Потім, любий, — перебила його Ганка, — залишилося десять секунд.

Фуньо опам'ятався.

— Увага! — вереснув він, наче вдарив по барабанних перетинках. — Готові?

Йому відповів хор голосів:

— Так!

— Ввімкнути! — закричав Фуньо. — Три, два, один. Уже!

Камери озвалися дуже тихим теркотінням. Його заглушили загальний стогін і далекі вигуки людей. Ніхто, власне, не знає, хто й коли вжив старовинного вислову «Вісла палає». Навіть невідомо, чи першим вигадав його якийсь вельможний пан, чи вбогий шляхтич. А може, якийсь хоробрий плотогон чи учень Академії? Байдуже. Тому, що цієї миті важливим було тільки одне. І сталося те, чого не описано в найдавніших літописах.

Вісла запалала. Саме так! Із-за Бєлян, далі за Тиньцем понад чорними, мов смола, і важкими, ніби чорна олійна фарба, хвилями застрибали невеличкі, але неймовірно барвисті вогники. Їх усе прибувало. Здавалось, ніби райдужне коло над містом розсипалось на дрібні крихти, а вони, опадаючи на річкові хвилі, оберталися на вогники.

Ті вогники так майстерно переплітались між собою, що утворювали щось подібне до стобарвної райдуги.

На обох берегах Вісли збиралося все більше людей. Хтось викликав пожежну команду, ще хтось — міліцію. Водночас приїхало сімнадцять машин, від великих пожежних, до звичайних міліцейських «фіатів». Багато людей, що вигукували: «Вісла палає!» — почали сміятися, аж за боки хапались. Але через кілька хвилин виявилось, що, задивившися на стобарвну вісляну райдугу, натовп роззяв почав відпихати слабкіших все ближче до річки. Це вже ставало небезпечним. У місцях, які були найбільше під загрозою, пожежники й міліціонери вправно стримували тиск натовпів. Та видно було, що їм чимраз важче це робити.

— Пане Фуню, — обізвався Ярек. — Ми вважаємо, що ви матимете досить матеріалу про палаючу Віслу. Цей натовп стає небезпечним.

— В жодному випадку! — вереснув Фуньо. — Я особисто…

— Дорогий чоловіче, — сказала Ганка таким солодким голосом, аж мороз побіг поза шкірою. — Тобі особисто, як і нашим знімальним групам, в жодному випадку не бракує матеріалу. Хіба ж не так, мій коханий?

— Так, — шепнув Фуньо. — Ти маєш рацію, моя єдина.

— Отже, — сказав Ярек, — ми гасимо Віслу. Магістр чує нас?

— Дуже добре. Отже, гасимо.

Спершу потемніло небо над Тиньцем. Потім із-за Бєлян почала насуватись чорна тінь, яка ставала все грізнішою. Навколо запала тиша.

Натовп перестав спостерігати. Середина річки вже зовсім потемніла, лише де-не-де біля берега світилося кілька десятків заблуканих вогників. Їх чимдалі меншало. І ось вони зовсім зникли.

Небо теж стало по-нічному темним. Річка знову масно чорніла.

Зробилося якось убого й сумно. Я швидко розпрощався з Ганною і Фунем, потиснув руки братам. Домовився з ними, що післязавтра після полудня чекатиму на телефонний дзвінок.

Поволі й сонно я від'їхав па Добряку. Тільки вдома, у ванні, відчув, як я втомився.

Так, то був дуже втомливий день.

Розділ XIV

Прокинувся я в дуже дивному стані. Звичайно після сну в мене бувають ліниві думки й важка голова. А сьогодні я відчув, що моя власна, найвласніша голова — легка, паче трансокеанський метеорологічний аеростат. Що ж це, в біса, трапилось? Уже через десять секунд я збагнув, що ніякий біс не втручався. Просто обидві мої мозкові півкулі тихенько, без галасу, без жодного слова покинули мене! Я зачинив двері, що виходили на балкон, бо протяг знову почав піднімати мою занадто легку голову вгору. І певною мірою простив моїм боягузливим півкулям. Тому що все докладніше почав пригадувати собі той кошмар.

Звісно, я не зможу пригадати його собі повністю, з подробицями. Сну не можна переповісти з усіма його таємничими чудесами. Однак той сон був винятково виразний, хоч і винятково жахливий. Тому все-таки спробую.

А було це так.

Мені снилося, ніби я сиджу біля свого робочого столу. Сиджу й переглядаю велику книгу, оправлену в білу шкіру й оздоблену позолотою. Я всіляко намагаюсь прочитати текст, але старовинний і заплутаний стиль цього твору стає дедалі незрозумілішим. А мені вкрай необхідно знати, що там написано. Бо це «Таємна книга різних снів», у якій мудро розтлумачено будь-який людський сон.

Я почав вивчати кожну сторінку «Книги» і зненацька збагнув: відбувається щось жахливе. Я сиджу над «Книгою» задоволений, навіть можна сказати щасливий, але в мене якось дивно розповзаються ноги, вигинаються руки, осідає хребет.

Так, ніби я був один, а сон розділив мене на двох. А ще гірше, що той другий «я» появився в страшенно гидкому вигляді: наче купа біло-рожевих кісток, які дуже добре обгризати. У мене потемніло в очах — звідкись іздалеку до мене долинув переляканий, тремтячий шепіт двох утікачів, тобто моїх мозкових півкуль. «Як ти думаєш?» — запитує одна. «Я нічого не думаю», — каже друга. Потім перша: «Ми втратимо свою квартирну площу?» Друга: «Я нічого не знаю»; Перша: «Ти думаєш, що ті дракони не заберуться в череп?» Друга, стримуючи плач: «Я нічого не думаю і не хочу нічого знати». А я старався додуматись, збагнути, про яких драконів іде