Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга - Ено Рауд

— Ніяка рогатка і навіть наймогутніша гармата аніскілечки не зашкодять пацюкам, — сказав він. — Нам потрібна зовсім інша зброя, і я зараз же подамся шукати її.

— Як? — злякався Муфтик. — Сподіваюся, ти не кинеш нас двох у цьому пацючому пеклі?

— Саме так, — ствердив Мохобородько. — Поки я шукатиму, хтось мусить спостерігати за сорочачим гніздом, щоб злодійка не вилетіла із Півчеревичковою медаллю.

— Але… — хотів щось мовити Півчеревичок.

Проте Мохобородько знову перебив його:

— Ніяких «але»! Мені ніколи. Зараз пацюче кодло спостерігає за двобоєм і не зверне на мене ніякої уваги. Коли сутичка закінчиться, буде пізно!

Він тієї ж миті прочинив дверцята, обережно вислизнув із машини і зник з очей.

— Пішов, — прошепотів Муфтик.

Півчеревичок скрушно кивнув.

А на полі бою менший пацюк став задихатися, пожадливо хапати повітря.

Збігли якихось дві хвилини, і він упав на землю, мов підкошений.

ЖАХЛИВА НІЧ

Сонце вже котилося на спочинок, а Мохобородько все не повертався.

— Де це він так довго! — бідкався Муфтик. — Може, з ним щось трапилося?

Півчеревичок спробував пожартувати.

— Принаймні йому нещодавно трапився змій, якого він поклав до кишені, — єхидно усміхнувся він. — Доки не має Мохобородька, хоч не боятимемося зміюки.

А втім, Півчеревичок розумів, що це слабенька втіха. Ну, що один-однісінький змій у порівнянні з силою-силенною пацюків! До того ж Рудольф спокійно сидів у Мохобородьковій кишені, а пацюки нахабніли на очах.

Зграя дедалі щільніше оточувала машину. Кілька гризунів уже стрибнули на капот. І ось дряпання пацючих кігтів почулося на даху. І щоразу, коли гострий вусатий писок зазирав у вікно фургончика, Муфтик і Півчеревичок здригалися від страху.

— Ти щільно причинив дверцята? — тихенько запитав Півчеревичок.

Муфтик кивнув.

— Дверцята зачинені як слід, — сказав він. — Але я ніскілечки не здивувався б, аби…

Сильний удар у машину обірвав Муфтика на півслові. Друзі полохливо зиркнули у вікно й збагнули, що то здоровенний пацюк випробовував об фургон свою силу.

— Чому ти не здивувався б? — спитав Півчеревичок після нетривалого мовчання.

— Я не здивувався б аніскілечки, аби пацюки прогризли залізо, — закінчив Муфтик своє речення. — І якщо вони дудлять гас, як ти стверджував, то чому б їм не поласувати бензином?

Півчеревичок нічого не відповів на це, проте вираз обличчя промовляв сам за себе — його пойняв жах.

Непомітно настала ніч. І не пам’ятали ні Муфтик, ні Півчеревичок, щоб їм колись випадала така довга й похмура ніч, довга й похмура, незважаючи на те, що край неба і вночі світився по-літньому. Настрій не поліпшився навіть тоді, коли великий доброзичливий повний місяць виплив із-за щербатого муру. А навпаки, погіршився, бо в місячному світлі пацючу зграю вони бачили, як удень, і тоді Муфтик з Півчеревичком зрозуміли, що їм таки буде непереливки. Здається, пацюки замислили щось підступне.

Кільце оточення подалося трохи назад, так що між пацюками і машиною утворився досить широкий простір. Але найбільші пацюки почали шикуватися перед фургончиком у бойові шеренги.

Кроків за двадцять од передка авто вони стали в грізну колону.

— Здається, збираються нападати, — Півчеревичків голос тремтів од хвилювання.

— Так, схоже на те, — погодився Муфтик. — Вони зрозуміли, що погрозами нас із руїн не виженеш.

Муфтик і Півчеревичок примостилися рядком на передньому сидінні, обоє напружені до краю. У місячному сяєві, що прохоплювалося крізь вікно, їхні обличчя видавалися блідішими, ніж були насправді.

Навколо панувала тиша. Сорока давно спала у своєму гнізді. Можливо, вона бачила у солодкому сні Півчере-вичкову медаль і не знала, які події відбуваються неподалік.

І ось почалося…

Пацюча колона, вишикувана перед машиною, раптом наче стрепенулася і, мов за нечутним сигналом, спеціальне з’єднання гризунів заворушилося.

— Сунуть, — проскиглив Півчеревичок. — Наче сіра лавина!

Тієї ж миті Муфтик завів фургончик і дав газ. Машина аж стрибнула з місця. Пацюки наближалися, й авто мчало назустріч нападникам.

Зіткнення неминуче.

«Тільки б не перекинулася машина», — встиг подумати Муфтик.

І цієї ж миті почувся страшенний гуркіт.

У задку фургончика заторохтіли каструлі й сковороди, забряжчали кухлі й миски. До цих звуків долучився пацючий виск. Було видно, як пацюки кинулися врозтіч.

Та Муфтик не знімав ноги з педалі газу, і машина, сердито завиваючи, просувалася вперед.

— Натискуй, натискуй! — захоплено хрипів Півчеревичок. — Дави їх, Муфтику!

Муфтик їхав прямо на пацюків. Вони люто щирили зуби, але все-таки мусили відступати. Лише тоді, коли пацючі лави остаточно розладналися, Муфтик зупинив машину.

— На перший раз, мабуть, досить, — утомлено зітхнув він.

— Оце так провчили! — радів Півчеревичок. — Більше не наважаться і понюхати наше авто.

Щодо Муфтика, то він не був у цьому впевнений.

— Пацюки не такі, щоб так легко відмовилися від свого, — сказав він. — Вони страшенно вперті.

Спершу у пацюків не помічалося нових нападницьких намірів: вони трималися на відстані.

Минав час, і небо на сході дедалі світлішало. На світанку в руїни палацу повернулися ті пацючі розбійницькі зграї, які грабували довколишні села. Уся здобич, що вони прихопили з собою, скоро була з’їдена до крихти, і тоді нові орди рушили на промисел.

— Страшно й подумати, скільки людської праці гине через оцих харцизяк, — сказав Муфтик.

І Півчеревичок похмуро додав:

— Якщо так триватиме й далі, моя батьківщина скоро геть зубожіє. Колись пацюки не були такими ненажерами.

Настав ранок, і сорока у верховітті сосни вітала схід сонця веселою тріскотнявою. Вона кілька разів змахнула крилами, начебто випробовуючи їхню надійність, знялася з гнізда і полетіла до лісу, без угаву гучно скрекочучи.

Муфтик так втомився після напруженої ночі, що тільки тепер збагнув подивитися їй услід.

— Медаль, я певен, на шиї у неї не висіла, — пробурмотів він. — Але можливо, злодійка понесла її у дзьобі.

Півчеревичок чмихнув.

— Давай-но переконаємося, — сказав він. — Візьми свою медаль у зуби і розкажи мені, як ти жив колись самотою.

— Ти що, глузуєш? — образився Муфтик. — Як же я говоритиму з медаллю у зубах?

— У цьому я й хотів упевнитися, — зареготав Півчеревичок.

— Навряд чи сорока так хвацько тріскотіла б із медаллю в дзьобі, — погодився Муфтик. — Здається, я страшенно відстав од життя.

Та ледве він це мовив, як життя жорстоко нагадало про себе, і до того ж у найнебезпечніший спосіб — пацюки знову посунули на них.

— Ну-ну, — сказав Півчеревичок. — Чи вам