Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга - Ено Рауд

— А тепер, мій Рудольфику, спатоньки, сон розвіє усі біди й хвороби.

— Як-як? — прислухалася господиня. — Як ти його називаєш?

— Рудольфом, — пробурмотів Мохобородько.

Молода господиня замовкла, а потім, усміхаючись, додала:

— У тебе, мабуть, золоте серце, бо навіть змій не коїть тобі лиха. Я ніскілечки не здивуюсь, якщо ти колись станеш поетом.

Ці слова глибоко запали в душу Мохобородькові, й він розчулено подякував господині за вершки і за дружню допомогу. Тоді взяв бідончика — там залишилося для Рудольфа вершків на два-три дні — і подався назад до друзів.

СОРОКА-ЗЛОДІЙКА

Задоволений, Мохобородько йшов полем. В одній руці він тримав бідончика, а другою раз у раз обережно обмацував кишеню, де розкошував, перетравлюючи вершки, Рудольф. Водночас Мохобородько милувався довколишнім пейзажем, неяскрава краса якого сповнювала душу ніжним трепетом. По житньому лану вітерець котив легкі хвилі. Сонячне проміння золотило руїни палацу. Попереду темнів бір.

Незабаром на узліссі зачервонів Муфтиків фургончик. Ще кілька кроків — і Мохобородько почув смачне сопіння Муфтика й Півчеревичка.

По хвилі Мохобородько підійшов до своїх супутників, котрі спали рядком так солодко, мов немовлята. Але раптом його погляд вражено застиг, і на Мохобородьковому обличчі з’явився вираз занепокоєння.

— Гм, — гмукнув розгублено Мохобородько. — Щось тут ніби не те…

Він почав придивлятися до Півчеревичка. Відчував, неначе в того щось змінилося. Але що саме? Можливо, Півче-ревичок бачив поганий, страшний сон і тому здавався якимось незвичним? Проте ні — його лице було спокійнісіньке, очевидячки, дивовижна переміна все-таки зумовлена не сном.

Це геть збило Мохобородька з пантелику. Про всяк випадок він вирішив розбуркати друзів. Три голови — щось та значать, до того одна з них — Півчеревичкова. Либонь, він сам скаже, що з ним сталося.

— Вставайте, вставайте, — загорлав Мохобородько. — З Півчеревичком не все гаразд!

Півчеревичок і Муфтик насилу прочумалися — розплющили сонні оченята й неохоче посідали.

— Ось я тобі зараз носа відкручу, — забубонів Півчеревичок, ще не прокинувшись остаточно, — тоді у тебе й буде не все гаразд.

Не беручи до уваги гнівний Півчеревичків тон, Мохобородько діловито вів своєї.

— Я не жартую, — сказав він Півчеревичкові. — Щось у тебе справді змінилося, ти не такий, як досі був.

— Ти також змінився, — підхопив Півчеревичок. — Досі, приміром, ти не носив у кишені отруйних змій.

Мохобородько замислено посмикував бороду.

— Це зовсім інше, — промовив він. — Рудольф у мене з’явився, а у тебе чогось бракує.

— А я знаю, чого тобі бракує, — засміявся Півчеревичок і вказівним пальцем багатозначно постукав себе по лобі. — Хто сповна розуму, той не носитиметься зі зміюкою.

Муфтик і собі пильно поглянув на Півчеревичка.

— Дай змієві спокій, — утрутився він у розмову. — Мені здається, що Мохобородько правий. Півчеревичок справді змінився, але і я не можу точно сказати, в чому саме.

— Та у вас в обох, здається, в головах порожньо, — збиткувався Півчеревичок.

Муфтик раптом пожвавішав.

— Правильно! — вигукнув він. — Саме оце і є потрібне слово — порожньо! Півчеревичку, ти опустів, повір мені!

Цього разу Півчеревичок наче укляк і тільки збентежено глипав то на Муфтика, то на Мохобородька.

І тоді раптом Мохобородько тривожно прошепотів:

— Медаль! Де твоя медаль, Півчеревичку?

Одразу ж усе прояснилося. Півчеревичкові груди й насправді опустіли, саме опустіли, як сказав Муфтик, адже бракувало медалі. Тієї самої, яку начальник пожежників особисто пришпилив на груди за хоробрість, виявлену в боротьбі з котами.

Надовго запала гнітюча мовчанка. І в цій прикрій німоті Півчеревичок, Муфтик і Мохобородько думали про одне й те ж: хто цей зухвалий злодій, який нахабно зірвав із піджачини сонного Півчеревичка медаль і зник?

І тут, ніби у відповідь на їхні думки, з ліщини долинув сорочий стрекіт. Усі троє, наче змовившись, поглянули в той бік.

— Сорока! — вигукнув Півчеревичок. — Повірте мені, це її каверза!

Мохобородько некліпно пильнував за сорокою. Ще з дитинства він завжди з неабиякою цікавістю спостерігав за птахами й навчився багато що вгадувати. Наприклад, по тому, як літають ластівки, міг передбачити погоду наступного дня, а вороняче каркання на верхівках дерев підказувало йому, що підкрадається лисиця або пробирається мисливець. Звичайно, не таємниця для нього й сорочаче життя. Він чудово знав, що злодійство серед білобоких досить поширене і що вони особливо полюбляють різні блискучі предмети. По голосу і польоту сороки він робив іноді досить вдалі висновки.

— Наче глузує з нас, — завважив Муфтик, коли сорока на ліщиновій гілці гучно прострекотіла нову «пісню».

Але Мохобородько не погодився з цим.

— Таким вереском вона скоріше висловлює безсилу лють, — сказав він. — Сорока віднесла Півчеревичкову медаль у своє гніздо й тепер прилетіла по Муфтикову. Але тут.на неї очікувала несподіванка — ви тим часом прокинулися.

— Якби ти не зв’язався з тим змієм, то ми не спали б, — розсердився Півчеревичок. — Не будь цього огидного гада, у мене не вкрали б медаль. А тепер…

— А тепер сорока полетіла, — сказав Мохобородько, уриваючи Півчеревичка. — Бачите? Очевидно, вона повер-неться у своє гніздо й милуватиметься там медаллю.

Сорока справді знялася з ліщини й полетіла якось підстрибом.

— Нумо, за нею! — загорлав Півчеревичок. — Ми не повинні спускати ока з цієї злодійки!

Чоловічки миттю скочили в машину. Муфтик газонув, і погоня розпочалася.

На щастя, сорока летіла вздовж дороги, тож Муфтикові не треба було звертати кудись убік. Переслідувати по ланах і пасовиськах, безумовно, було б набагато важче, а то і взагалі неможливо. Муфтик збільшив швидкість, і авто помалу почало наздоганяти сороку.

— Занадто не наближайся до неї, — повчав Муфтика Мохобородько. — Коли сорока добере, що ми за нею стежимо, вона вмить обведе нас навколо пальця — полетить у протилежний бік од свого гнізда.

— Тобі так і свербить повчати, — уколов Півчереви-чок. — Тобі що — медаль на грудях і зміюка в кишені. А я хочу повернути свою медаль будь-що. Газуй, Муфтику!

Муфтикові, як кажуть, і так пече, і так гаряче — безпорадно зиркав то на Півчеревичка, то на Мохобородька.

Та раптом усе вирішила сама сорока — вона крутою ду-гою звернула до руїн палацу. Муфтик зупинив машину, бо гнатися за білобокою по житньому лану неможливо. Тепер мандрівничкам не зоставалося нічого іншого, як дивитися услід крилатій злодійці, що вже ген-ген даленіла — менша-ла і меншала, ось вона сягнула руїн палацу і, насторожено зробивши над ними коло, стрімко каменем упала вниз.

— Її гніздо десь поблизу