Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

Сказано — зроблено. За годину Данилко вже стукав у двері будинку колишнього завідувача головної бібліотеки Мрії. Відчинив йому сам дід Устим і з порогу привітав хлопчика по-дорослому — міцним рукостисканням.

— О, а ось і наш кореспондент! Знову, либонь, у справах? Заходь, хлопче, заходь!

Команда Мрії познайомилася з паном Устимом Ковальським близько місяця тому під час розплутування справи про підпал недобудованого санаторію в лісі. Того разу історичний рукопис діда Устима дуже допоміг слідству, і в результаті навіть був виданий справжньою книжкою. Після такої видатної події старий історик заявив, що віднині двері його дому для допитливих дітлахів завжди відкриті, і всі вони тут — жадані гості.

— Що тебе привело до мене, хлопче? — розпитував він Данилка по дорозі до вітальні. — Що розкопуєте цього разу? Допоможу, чим зможу — якщо тільки це нашої Мрії стосується…

— Так, стосується, — відповів хлопчик. — Устиме Петровичу, ми з друзями з об’єктивних причин нині намагаємося дослідити історію Дому Гукала…

— А, того будинку на болотах? — дід Устим жестом вказав Данилкові на лаву біля столу. — Сподіваюся, ви туди не лазили? Дуже небезпечні ті болота…

— Ні, не лазили, — ухильно відказав Данилко, присівши. Сам-бо він там не бував, а отже — сказав майже правду.

— То й добре — нічого там дітлахам робити. А стосовно історії — то в моїй книзі наче докладно про це написано…

— Так. Але, може, вам відомо ще дещо? Якісь подробиці, не вказані в книзі з етичних міркувань? Я залюбки послухаю.

— А з тебе, хлопче, справжня акула пера виросте, — захопився старий. — Розум як лезо, погляд як рентген… Молодець.

— Та ну, — засоромився Данилко, — я ж нічого такого не зробив. Просто…

— Відчув, що історія в книзі неповна, — підхопив дід Устим. — Чи не так?

— Ну… щось таке, — кивнув хлопчик. — Це наче якесь провисання… Ми на уроці літератури вчили, що всі сюжетні ниточки мають бути зв’язані між собою. А тут, у легенді про Дім Гукала, дещо купи не тримається. Хоча це ж не художній твір.

— Не художній, — погодився дід. — Та про ті твої ниточки мені давно відомо. І не зв’язав я їх… Бо були на те причини. Не з недбалості. Я тобі зараз дещо розповім, власне, все, що знаю і що до книги не увійшло, а ти слухай уважно. Вчися чути те, що вголос не промовляється. Знадобиться в майбутньому.

Двічі припрошувати Данилка не довелося. Він підпер щоку долонею і, немов у воду, поринув у цікавенну — як завжди — розповідь діда Устима.

«Заснути пану Мріїну вдалося лише під ранок. Стояла осінь 1917 року — суха, морозяна, пізня осінь, без дощів, без грибів, і навіть туман чомусь не згущувався над болотами, як це бувало зазвичай аж до зими. Усе стало догори дриґом, навіть у природі, — зітхав сам до себе Андрій Петрович.

Але турбували його не природні явища. Не вони заважали йому заснути.

Червоний заколот у Петрограді, чутки про який спершу здавалися пану Андрію більш ніж сумнівними, став реальністю, від якої хотілося втекти якнайдалі. Під загрозою опинилася не лише справа його життя, але й саме життя — не лише його, а й маленького сина, за долю якого він особливо хвилювався. Щоправда, хлопчик був у Миргороді в бабусі, і це трохи заспокоювало батька. Трохи, та не зовсім, бо він відчував — мине зовсім небагато часу, і доведеться передавати синові реліквію.

Так рано… злочинно рано, і в звичайних умовах Андрій Петрович ніколи б не зважився на порушення традиції. Реліквія мала передаватися з покоління в покоління — старшому в роду синові у день його повноліття. Але вибору не було — в цій бурхливій коловерті, на яку вмить перетворилося розмірене, налагоджене буття пана Мріїна, кожен день міг стати для нього останнім. Уперше відтоді, як померла його дружина, Андрій Петрович подумав, що в його вдівстві є один позитивний момент — добре, що дружина не дожила. Добре, що не бачить того, що діється. І — страшно. Страшно навіть уявити: а якщо він відійде, не встигнувши віддати синові найдорожче. Найбільшу коштовність на світі. Талісман їхнього роду. Пам’ять і надію на майбутнє.

Сон нарешті узяв своє, і знесилений тяжкими думами вже літній чоловік задрімав. Розбудив його скрип — дошки, які дивним чином залишалися сухими всупереч усепроникній вогкості боліт, рипіли під чиїмось кроками… Під кроками! Але ж він нікого не чекав! Мало того: навмисне поселився в такому непривабливому для гостей місці! Дістатися сюди не дуже важко. Треба знати стежки і бути дуже обережним, уважним…

Але хтось зміг! Хтось знав стежки і привів сюди сторонніх. Що