Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Дід Мирон — лише старий п’яничка, — без особливої впевненості відказав Семко, хоча й сам не відкидав, що порося може попхатися саме туди. У їхньому місті справді ходило чимало страшних легенд про той закинутий дім на болотах. Семко не міг сказати напевно, що вірить у казки про привидів, але Дім Гукала справді викликав моторошні відчуття навіть здалеку. Хоч би не довелося до нього завітати…

— Прорвемося, Ді, — знову пообіцяв Семко й весело підморгнув. — Раз плюнути. Впораємося.

Але, діставшись до залізничного насипу й пропустивши швидкісний експрес, що зеленим громидлом проторохтів повз них, Семко про всяк випадок зателефонував Данилові й Миколці — надто вже не хотілося йому самотужки лізти на болота… І ще менше хотілося потрапити у Дім Гукала, який здалеку скидався на кам’яний надгробок. Проте на допомогу друзів сподіватися не випадало — телефон Данилка не відповідав (певно, той справді був на прийомі в лікаря), а Миколка з повним ротом повідомив, що саме сидить за бабусиним столом і планує ще нескоро з-за нього вийти. Зітхнувши, Семко сунув мобільника в кишеню й перезирнувся з подругою.

— Що ж, ходімо, — сказав він, та ентузіазму в його голосі виразно поменшало.

Тримаючись за руки, вони спустилися з насипу й зупинилися на самісінькій межі болота — далі невеличкі острівці тверді чергувалися з темними калюжами води, які оманливо здавалися неглибокими.

Рупором приклавши долоні до рота, Семко щосили гукнув:

— Кабачку-у-у!

Діана зробила те саме. Якийсь час відлуння їхніх голосів розкочувалося навкруги, але знайомого рохкання у відповідь вони не почули, і прудкого рудуватого тільця теж ніде не було видно.

Іншої ради не було — доведеться просуватися по гниловоддю до того острівця, на якому завмер Дім Гукала. Якщо Кабачок не втопився в драговині (о, ні, тільки не це!) — він міг бути лише там.

Друзі взялися до справи. Семко дістав із рюкзака лижі, більше схожі на пральні дошки, й обернувся до Діанки.

— Надягай, — скомандував він. — І не сперечайся! Підеш за мною, ступатимеш по моїх слідах. Понесеш рюкзак і, в разі чого, кинеш мені мотузку.

— Семчику, а який у цьому сенс? — здивувалася дівчинка. — Першим має йти той, хто в лижах.

Хіба ні?

— Ні. Якщо я пройду на своїх двох, то ти в лижах ще легше впораєшся. Не переч, Ді, я ж просив! Це все заради Кабачка! Ет, шкода, що Данилко не з нами, в нього голос командирський, його всі слухаються…

Діанка засміялася і нарешті виконала настанову Семка — на чимале його полегшення. Вони рушили. Від межі боліт до Дому Гукала було метрів п’ятсот, однак, враховуючи обережність, з якою пересувалися друзі, їхня подорож суттєво затяглася. Кілька разів купини, що напозір здавалися надійними, просто провалювалися під ногою Семка — задля перестороги він, перш ніж ступити, випробував їх на міцність правою ногою, — а одного разу хлопчик і зойкнути не встиг, як провалився в брудну болотяну воду аж по пояс. Діанка хутко зірвала з плечей рюкзак, та, на щастя, Семко відчув під собою достатньо тверде дно, і для того, щоби вибратися, йому вистачило Діанчиної руки. Час від часу друзі по черзі кликали Кабачка, проте безрезультатно — шкодливе руде порося так і не з’явилося…

Минуло не менше години, доки вони, врешті-решт, дісталися до найтаємничішого дому всієї Мрії. Якщо не всієї Полтавщини…

Дім Гукала навіть у сонячні дні справляв украй похмуре, навіть гнітюче враження — як із виду, так і через своє розташування. Зведена бозна скільки років тому, складена з нехарактерного для цих місць сірого каменю, котрий з роками ще дужче потемнів, ця будівля, що неначе вгрузла в болотисту землю, була оповита такою кількістю легенд і переказів, що їй позаздрив би будь-який англійський замок. Діанка й Семко зачаровано спостерігали, як старезний дім із чорними проваллями вікон неначе плаває в довгих пелехах туману. Дивуватися не випадало — над болотами майже завжди стелився туман різної щільності, проте сьогодні він був ріденький, сірувато-білий і ледь помітний — усюди, крім цього дому. Та навколо нього імла клубочилася так густо, ніби він сам був її генератором. Про це Діанка, чомусь пошепки, сказала Семкові.

— Ось бачиш, — так само пошепки відповів той. — Дещо з фізики ти таки пригадала.

— Яка там фізика! Мені страшно, Семчику. Я боюся.

Понад усе на світі Семко в ту мить хотів би зізнатись: «Я теж». Але він просто не міг цього зробити. Чоловікам не личить панікувати. Особливо тоді, коли найгірше вже позаду. Пересмикнувши плечима, аби прогнати сотні маленьких всюдисущих мурашок із крижаними лапками, що з’явилися від страху, хлопчик солідно промовив:

— Не вигадуй, Ді. Чого тут боятися? Звичайнісінький будинок, тільки дуже старий.

— Але про нього таке кажуть…

— Та знаю я.

— …Кажуть, що