Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Ну, то й що? Тут болото, випари… І ми зовсім не збираємося в ньому сидіти. Найгірше вже позаду, Ді, — Семко нарешті сказав те, про що думав. — Ми пройшли через болото. Цілі-цілісінькі, хіба забрьохані трохи… І що ти пропонуєш? Повернути назад?

— Та ні! Просто мені лячно, — повторила дівчинка і з великою неохотою зробила крок уперед. Ще один, ще… Склавши долоні човником, Діана покликала:

— Кабасю! Ти де, бешкетнику?! Кабачку!

Однак порося не озивалося. Тільки луна дзвінко прокричала у відповідь: «Чку! Чку!», — і знову запала тиша. Особлива, болотяна тиша, густа й волога, неначе жива.

А потім…

Потім пролунало це. Діанка озирнулася. Вона щойно зняла лижі, й спершу подумала, що той дивний звук, який наздогнав її, — це рипіння старої деревини.

Власне, так воно й було. Ось лише рипіла суха стара деревина. А після довгої мандрівки болотами її лижі геть просякли вологою. Діанка затремтіла.

— Семчику, що це?

— Ну, підлога в домі, мабуть, дерев’яна, — припустив той обережно. — І ще вітер…

— Немає ніякого вітру. Зовсім. Ані билинка не ворухнеться, сам поглянь! — За розмовами друзі впритул наблизилися до дверного отвору, що скидався на беззубу, але від того не менш небезпечну пащу сірого монстра. Кам’яні стіни Дому Гукала, густо порослі мохом, здавалося, просто-таки дихали холодом і зловісною вогкістю. Діанка безпомічно глянула на Семка.

— Я не можу, — сказала вона, відчуваючи, як безглуздо, по-дитячому, звучать її слова. — Не можу йти туди, та й годі. Мені здається, цей дім мене просто проковтне.

Семко насупився.

— Ми мусимо, Ді. І треба поквапитися. Не дай Боже, стемніє — і доведеться сидіти тут аж до світанку. В темряві ми болота не перейдемо.

Цей аргумент став вирішальним. Діанка зважилася. Узявшись за руки, друзі крок за кроком наближалися до темного й похмурого Дому Гукала…

У неділю вранці Данило Руденко й Миколка Маковій отримали на свої телефони однакові текстові повідомлення, у яких Семко призначав решті Команди Мрії зустріч на їхньому звичному секретному місці — дощатому «форпості» на дереві на узбіччі лісу. І більше ніяких подробиць — лише слово «ВАЖЛИВО!!!». Тож заінтриговані хлопчаки до одинадцятої дружньо підтягнулися до узлісся. Семко й Діана вже були на місці. А ще там був Кабачок. Руде порося жваво гасало по халабуді, й прибуття старих знайомих зустріло радісним рохканням.

— Що сталося? — запитав Миколка, ледве видряпавшись на дерево і плюхнувшись у старе продавлене крісло в кутку. — Кажіть, що за оказія така термінова, що мені довелося недоспати цілу годину?

— Так, розповідайте, — в отворі, що слугував входом, з’явилася голова Данилка, і Семко, який розкрив було рота, аби почати оповідь, здивовано закляк, а потім реготнув:

— Ого! Пірат Карибського моря!

— Не смішно, — з готовністю відпарирував Данилко, на правому оці якого красувалася стильна чорна пов’язка. — Це з лікувальною метою. У мене астигматизм.

— І що це означає? — зацікавився Семко.

— У народі це називається «ліниве око», — пояснив хлопчик, опинившись нарешті всередині.

Так лікар сказав. Це означає, що, незважаючи на мою короткозорість, праве око бачить краще, чіткіше, а ліве тим часом байдикує. Ним я бачу все дуже розпливчасто, а тому повинен його навантажити, як слід. Тобто праве закрити й дивитися лише лівим. Якщо я робитиму це щодня, є шанс, що незабаром воно запрацює на повну потужність.

— А зараз ти нас бачиш? — спитала Діанка.

— Звичайно, — Данилко завжди був невибагливим до комфорту, тому сів просто на дощату підлогу. — Але не дуже чітко.

— Зрозуміло, — підсумував Семко. — До речі, наша історія теж така… розпливчаста. М’яко кажучи. Отож, слухайте. Річ у тім, що вчора від Діанки втік Кабачок.

— Як я бачу, він уже благополучно повернувся, — втрутився Миколка.

— Знову ти лізеш поперед батька в пекло, Микольцю, — збрижив носа Семко. — Він не повернувся. Це ми з Ді повернули його. Ми його знайшли.

— Де? — жваво відгукнувся Данилко.

— У Домі Гукала, на болотах.

Новина справила ефект вибуху — Данилко округлив своє «ліниве» око, а Миколка аж зі стільця підхопився. Озирнувся на Діанку, немов питав, чи не жарт це все, а коли та урочисто кивнула, хлопчик аж затремтів.

— Ех ви, друзі називається. Самі туди ходили, без нас…

— Ти ж був зайнятий, — дещо зловтішно нагадав Семко. — Саме пундики в бабусі наминав, на гостинах… Що тобі до Кабачка? А між тим Ді тобі телефонувала, і я теж, пам’ятаєш?

Миколка важко опустився на стілець. Вигляд мав зів’ялий, мов забутий на підвіконні огірочок.