Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс
Розділ дев’ятнадцятий,
у якому Софі висловлює свої почуття за допомогою гербіциду
Ближче до вечора Хаул відчинив двері і продефілював усередину, посвистуючи. Судячи з усього, мандрагора його вже більше не турбувала.
Софі не стало краще від усвідомлення, що в Уельс він так зрештою і не потрапив. Вона обпекла його важким поглядом.
— Небеса милосердні! — здивувався Хаул. — Я думав, перетворюся на камінь! У чім річ?
Софі лише гаркнула:
— Який на вас костюм?!
Хаул оглянув своє чорне вбрання.
— А хіба це має якесь значення?
— Так! — рикнула Софі. — І не треба відмовок, що ви буцімто в жалобі! Який це костюм?
Хаул знизав плечима і підняв один з довгих рукавів, ніби й сам достоту не знав, котрий це насправді. Він дивився на нього із зачудуванням. Чорнота збігла по рукаву від плеча до звисаючого гострого кінчика. Плече і верх рукава стали коричневими, тоді сірими, вся фарба далі збігала в гострий кінчик, і от уже Хаул був одягнений у чорний костюм, один рукав якого був блакитно-срібний, а кінчик здавався вмоченим у дьоготь.
— Цей, — сказав Хаул, повертаючи рукаву чорний колір до самого плеча.
Софі чомусь іще більше розсердилася. Не в змозі нічого сказати, вона люто фиркнула.
— Софі! — сказав Хаул, благально посміхаючись.
Людина-пес штовхнув двері з дворика і почимчикував у крамницю. Він не міг дозволити Хаулу довго розмовляти з Софі. Хаул уважно подивився на пса.
— А тепер у вас ще й бобтейл, — сказав він, ніби був радий змінити тему розмови. — Для двох собак треба вдвічі більше корму.
— Це той самий пес, — сердито відповіла Софі. — Він зачарований.
— Он як? — сказав Хаул і кинувся до пса з такою швидкістю, що стало зрозуміло, наскільки він радий можливості опинитися подалі від Софі. Тільки-от людина-пес, певна річ, анітрохи цього не бажав. Він сахнувся. Хаул зробив кидок і схопив пса обіруч за кошлату шерсть, не дозволивши йому вискочити у двір.
— Ага! — вигукнув він і встав на коліна, щоб подивитися псові в очі. — Софі, а чому ви мені раніше про це не сказали?! Цей пес — це людина! І він у жахливому стані!
Хаул крутнувся на коліні, не випускаючи пса. Софі зустрілася очима зі скляним поглядом Хаула і зрозуміла, що цього разу він розлютився, і розлютився по-справжньому.
Прекрасно. Софі була саме в підхожому настрої для сутички.
— Ви могли б і самі помітити, — зауважила вона, відповідаючи Хаулу не менш твердим поглядом і під’юджуючи його вдатися до крайнього засобу — зеленого слизу. — Та й пес не хотів…
Хаул був занадто сердитий, щоб її слухати. Він підхопився на ноги і потягнув пса за собою по плитках.
— Я помітив би, якби не був зайнятий іншими справами, — сказав він. — Ходіть. Я хочу показати вас Кальциферу.
Пес упирався всіма чотирма кошлатими лапами. Хаул тягнув його, лапи пса ковзали по плитках.
— Майкле! — заволав Хаул.
У його крикові було щось таке, що Майкл негайно примчався.
— Ну а ти знав, що цей собака насправді людина? — запитав його Хаул, тягнучи разом з ним угору сходами важкого пса, який ще й опирався.
— Та ну? А що, справді? — запитав Майкл, вражений і приголомшений.
— Ага, то ти не винен, а винна тільки Софі, — пропихтів Хаул, волочачи пса через комору з мітлами. — Як тільки щось таке стається — це точно Софі! Але ж ти‑то про це знав, га, Кальцифере? — сказав він, коли вони з Майклом підтягли пса до вогнища.
Кальцифер задкував, поки не вперся в задню стінку вогнища.
— Ти не питав, — пробурмотів він.
— Ага, то я мав тебе запитати?! — обурився Хаул. — Ну добре, я сам повинен був помітити! Але твоя поведінка, Кальцифере, мерзенна! Порівняно з тим, як Відьма поводиться зі своїм демоном, в тебе огидно легке життя, а все, що я в тебе прошу натомість, — це говорити мені те, що мені потрібно. Це ти вже вдруге мене підводиш! А тепер допоможи мені повернути цьому створінню його справжнє обличчя, негайно!
Кальцифер мав нездорово блакитний відтінок.
— Добре, — сердито відповів він.
Людина-пес намагався викрутитися, але Хаул вперся плечем йому в груди і штовхнув його вгору, тож йому мимоволі довелося встати на задні лапи. Хаул з Майклом так його і тримали.
— Чому ця дурна істота так упирається? — важко видихнув Хаул. — Це схоже на ще одне закляття Відьми Пустирищ, правда?
— Так, причому в кілька шарів, — підтвердив Кальцифер.
— Знімай всі собачі шари, — велів Хаул.
Кальцифер заревів і здійнявся темно-синьою хвилею. Софі, яка розважливо спостерігала від дверей комори, побачила, як силует кошлатого собаки западає в силует людини. Людина знову запала в собаку, тоді знову стала людиною, розмилася, тоді згустилася. І ось нарешті Хаул з Майклом тримали під руки рудоволосого чоловіка в зім’ятому коричневому костюмі. Софі нітрохи не здивувалася, що не впізнала його. Якщо не рахувати стривоженого погляду, його обличчя було майже зовсім позбавлене індивідуальності.
— То хто ж ви, друже? — запитав його Хаул.
Чоловік підняв тремтячі руки й обмацав своє обличчя.
— Я… Не знаю…
— Останнє ім’я, на яке він відгукувався, було Персіваль, — втрутився Кальцифер.
Чоловік подивився на Кальцифера так, немов шкодував, що Кальциферу це відомо.
— Справді? — перепитав він.
— Тоді ми наразі називатимемо вас Персівалем, — сказав Хаул. Він обернув колишнього пса і посадив його на стілець. — Посидьте тут, розслабтеся і розкажіть нам, що ви пам’ятаєте. Наскільки можна судити з того, як ви виглядали, ви якийсь час були у Відьми.
— Так, — відповів Персіваль, знову потираючи обличчя. — Вона зняла мені голову. Я… Я пам’ятаю, як лежу на полиці і дивлюся на решту себе…
Майкл був ошелешений.
— Але ж тоді б ви померли! — запротестував він.
— Необов’язково, — сказав Хаул. — Ти ще не дійшов до цього виду магічного мистецтва, але я можу відокремити від тебе будь-яку частину на власне бажання, а решта твого тіла буде жива, якщо все зробити правильно, — він нахмурено подивився на колишнього пса. — Тільки-от я не впевнений, що Відьма склала його назад як слід.
Кальцифер, який явно намагався довести, що він тяжко працює на Хаула, сказав:
— Цей чоловік неповний, у ньому є частини від іншого.
Тепер Персіваль виглядав ще більше очманілим.
— Кальцифере, не тривож його, — сказав Хаул. — Йому і так уже досить зле. Чи ви знаєте, друже, навіщо Відьма зняла вам голову? — запитав він Персіваля.
— Ні, — відповів Персіваль. — Нічого не пам’ятаю.
На думку Софі, це була відверта брехня. Вона стиха фиркнула.
Тут Майклом раптом заволоділа напрочуд хвилююча ідея. Він схилився над Персівалем і запитав:
— А чи вам ніколи не доводилося відгукуватися на ім’я Джастін — або на «Ваша королівська високосте»?
Софі знову фиркнула. Вона знала, що