Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс
За ніч пуп’янок розпустився, і з’явилася рожева квітка, трохи схожа на орхідею, але на орхідею, пропущену між валками. Вона була зовсім плеската і кріпилася до стебла безпосередньо під його закругленою верхівкою. З круглої рожевої серцевини виростали чотири пелюстки: дві дивилися вниз, а дві — в боки. Софі задивилася на орхідею, але раптом густі пахощі весняних трав підказали їй, що Хаул тихенько підійшов і став за її спиною.
— Що це за штукенція? — запитав він. — Якщо вам хотілося вивести ультрафіолетову фіалку або інфрачервону герань, то це вам не вдалося, пані Шалена Ботанічко.
— Це нагадує якесь таке надзвичайно пласке дитинча, — зауважив Майкл, який теж прибіг подивитися.
Так воно й було. Хаул стривожено глянув на Майкла і взяв горщик із квіткою в руки. Він витягнув рослину з горщика і дуже обережно обтрусив білі нитяні корінці від попелу і залишків живильного зілля. Як тільки Хаул це зробив, стало добре видно коричневуватий роздвоєний корінець, з якого Софі й виростила цю дивовижу.
— А міг би і здогадатися, — зазначив Хаул. — Це корінь мандрагори. Софі завдає нового удару. У вас до цього легка рука, Софі, чи не так?
Сказавши це, Хаул обережно поставив квітку назад у горщик, віддав його Софі і вийшов, досить помітно сполотнівши.
«Тепер, виходить, збулося майже все прокляття, — подумала Софі, розставляючи букети у вітрині. — Хаул відшукав мандрагору. Залишилося лише знайти вітер, який би мчав добру волю. Якщо це означає, що Хаул раптом захоче стати добрим і чесним, — думала Софі, — то можна заспокоїтися: цього таки справді ніколи не буде». Вона раз у раз повторювала собі, що якщо Хаул щоранку галантно відвідує міс Ангоріан у зачарованому костюмі, йому ж від цього і краще, але її однаково охоплювала тривога, і вона почувалася трохи винною.
Софі поставила в один семимильний чобіт букет білих лілій. Пробравшись на вітрину, щоби гарненько їх розправити, Софі почула зовні, на вулиці, якісь розмірені удари: гуп, гуп, гуп. Це не був стукіт копит. Так стукає по камені ціпок.
Софі не відразу наважилася визирнути у вікно, але зате відразу відчула, як дивно поводиться її серце. Аякже — вулицею брело Опудало, воно переміщалося довгими стрибками, явно прямуючи до крамниці квітів. Тепер із його розчепірених рук звисало набагато менше лахміття, і воно стало набагато задрипанішим і сірішим, а голова-ріпа зів’яла і страшенно зморщилася, відтак здавалося, що Опудало налаштоване вкрай рішуче. Скидалося на те, що Опудало так і скакало за Мандрівним Замком відтоді, як Хаул був відігнав його, закинувши не знати куди, і врешті-решт все-таки його наздогнало.
Між іншим, злякалася не тільки Софі. Нечисленні ранкові перехожі розбігалися від Опудала навсібіч. Але Опудалу було цілком байдуже — воно скакало і скакало. Софі закрила обличчя руками, щоб Опудало її не впізнало.
— Нас тут немає, — сердито зашепотіла вона. — Ти ж не знаєш, що ми тут! Ти нас не знайдеш! Геть звідси, давай, скоріше скачи звідси геть!
Гуп, гуп, гуп сповільнилося. Опудало добралося до крамниці. Софі захотілося заверещати і покликати Хаула, але в неї вистачило сили тільки на те, щоби прошепотіти:
— Нас тут немає. Йди звідси!
Гуп, гуп, гуп пришвидшилося, як і веліла Софі, Опудало проскакало повз крамницю і рушило далі — в бік центру Маркет-Чиппінга. Софі здалося, що зараз їй стане зовсім погано. Однак виявилося, що вона всього-на-всього так сильно затамувала подих. Софі глибоко зітхнула — і відчула, що від напруження аж тремтить. Що ж, якщо Опудало повернеться, вона його знову прожене.
Коли Софі нарешті дісталася до кімнати в Мандрівному Замку, з’ясувалося, що Хаула вже нема.
— Він був страшенно схвильований, — пояснив Майкл.
Софі глянула на двері. Ручка була повернена вниз чорним. «Що ж, бувало й гірше», — подумала Софі.
Майкл теж пішов — до Цезарі, так що Софі залишилася сама. Було дуже спекотно. Квіти в’янули, незважаючи на всі її чари, та й покупців чомусь не було. Після всіх цих історій з мандрагорою й Опудалом Софі була вкрай знервована. Її охопив цілковитий розпач.
— Звичайно, ймовірно, що це так до Хаула підбирається прокляття, — поскаржилася вона квітам, — але я думаю, що все це тільки тому, що я найстарша із трьох сестер. Ви тільки подивіться на мене! Ще б пак, подалася світ за очі на пошуки щастя — і повернулася туди, звідки пішла, до того ж ще й досі стара, як ці пагорби!
Раптом з-за дверей виткнулася руда морда людини-пса. Софі зітхнула. Ця істота чомусь раз у раз приходила перевірити, як вона там.
— Та тут я, тут! — сказала вона. — Де ж мені іще бути?
Пес увійшов у крамницю. Він всівся на задні лапи, а передні лапи витягнув перед собою. Софі зрозуміла, що це він намагається перетворитися на людину. Бідолаха. Вона намагалася бути з ним якомога ласкавішою — адже йому велося набагато гірше, ніж їй.
— Постарайся, — порадила вона. — Напруж спину. У тебе все вийде, варто тільки захотіти.
Пес витягувався і випрямляв спину, страшенно напружуючись. І як тільки Софі вирішила, що час би йому вже перестати, він таки звівся на задні лапи і випростувся, перетворившись на рудоволосого розгубленого чоловіка.
— Заздрю… Хаулу, — прохрипів він. — Так… легко… виходить. Я був… тим псом у заростях… ви мені допомогли… Сказав Летті… знаю вас… буду стерегти. Я тут був… раніше…
І раптом його знову зігнуло у три погибелі, і він почав перетворюватися назад на пса. Він жалібно завив:
— З Відьмою! У крамниці! — а тоді впав на всі чотири лапи, обростаючи густою блякло-сірою шерстю.
Софі ошелешено дивилася на великого кошлатого собаку.
— То це ти був із Відьмою! — сказала вона. Цієї ж миті вона все згадала. Згадала того рудуватого юнака, який тоді дивився на неї з непідробним жахом. — Отже, ти знаєш, хто я, і знаєш, що мене зачарували… А Летті теж знає?
Кошлата голова кивнула.
— Вона зверталася до тебе Гастон, — проговорила Софі. — Ох, приятелю, що ж вона з тобою зробила! Уявляю собі, як воно у таку спеку — в собачій шкурі! Йди-но краще у холодок…
Пес знову кивнув і приречено поплентався на подвір’я.
— Навіщо ж Летті тебе сюди послала? — дивувалася Софі. Це відкриття її засмутило і схвилювало. Вона почовгала сходами і через комору — в замок, аби поговорити з Кальцифером. Але ця розмова її анітрохи не втішила.
— Те, чи багато людей знає, що ти зачарована, загалом, не важливо, — протріщав він. — Псові від цього не легше, чи не так?
— Ну, але ж… — почала було Софі,