Климко - Григор Михайлович Тютюнник

Іван побачив її ще від тепловоза, біля того ж таки п’ятого вагона, в якому він їхав тоді. Побачив і знову побіг. Потім пішов повільним кроком: вона була не сама, біля неї стояв високий лисуватий мужчина у блискучому на сонці світло-сірому костюмі, курив і, усміхаючись, казав їй щось. Він тримав за руку дитинча, горошину малу з крилатим червоним бантом на голівці. Іван став під акацією край перону і дивився то на неї, то на дитину — маленьку маму карооку. Він бачив, що вона шукає його в натовпі, що вона не слухає усміхненого чоловіка, навіть на дитя, коли воно вхопилося їй за спідницю і щось лепетало до неї вгору, не глянула.

Дзеленькнув дзвін, загув тепловоз…

Вона побачила його вже з тамбура, притисла вільну, без прапорців, руку до грудей і дивилася на нього, стражденно, жалібно усміхаючись. Краще б уже не усміхалася!

Поїзд вийшов за станцію, у всіх тамбурах поховалися жовті прапорці, зостався тільки в одному.

Коли поїзд почав виписувати дугу, повертаючи в степ, Іван ще раз побачив її у відчиненому тамбурі з притиснутою до грудей рукою, зняв навіщось безкозирку, знову надів і, поблукавши очима по перону, пішов назад до депо. Ішов, примружено дивився в її очі і казав їм: «Доки їздила, доки в роботі була, ще жилося якось, так?.. А у відпустці занудьгувала… Чи мати вмовила? Чи він наобіцяв золоті гори?.. Тепер їде з тобою в Одесу на Привоз по сушені бички до пива тещі за те, що вона допомагала йому тебе обкрутити… Або на одеську тучу — купити тобі плаття з крімплену, сонце купити… Так?.. Що ж, підемо вкалувати, раз таке діло… Не везе в любові — повезе в праці!.. Нове гасло для червоного кутка! Так?.. Ну, щасливо, щасливого плавання по житті! Рубай швартові!..»

В котельні за чорним від кіптяви саморобним столиком сидів дядько Сашко Буряк і гув якоїсь тільки йому відомої пісні. Він перейшов у кочегари ще тоді, коли Іван приїздив у відпустку.

«Постарів, сину, кузня вже не про мене. Руки терпнуть, бачу погано… Хай молодші кують».

У неділю дядько Сашко чергував у котельні не сам, а з чверткою. Топив ледь-ледь, аби куріло — адже баня порожня, — цяпав з чвертки в кухлик по ковточку, випивав, жвавішав і усміхався сам собі або гув пісні без слів. Потім куняв і знову цяпав.

Іван поздоровкався, сів біля столика на блискучу від давнього мазуту табуретку і закурив.

— Вагон буду розвантажувати, — сказав до дядька Сашка. — Перевдягтися треба, то одімкніть мені баню.

— На бісяку тобі той вагон! Жили молоді рвати? — Дядько Сашко недавно смикнув, був ще гаряченький, бідовий і говіркий.

— Сто рублів Начальник пообіцяв. Якраз на пальто… А хто йому такий наряд підпише? Ніхто.

— Нізащо! — вигукнув дядько Сашко. — І плюнь на той вагон! Давай краще по граминці капнемо на душу ради неділі.

— Ні. — Іван підвівся. — Відімкніть баню.

— Так ти що, сам думаєш до тищі дощок викидати? Це ж тищу разів пальцем кивнуть, і той оніміє, а то — дошки вергать. Ех, молодість наша дурна!

— Інакше штраф, — сказав Іван. — Шістсот карбованців… Він з весілля хотів забрати людей.

— Ну, дивись. Помагати не прийду, бо нічим, сам з вагона скоро випаду! — Обличчя дядькове Сашкове, подзьобане кузнечною жужіллю, зморщилося в усмішці. — Випаду з вагона, а ви, молоді, поїдете далі. Інший, чуєш, каже: піду додому. А я ніколи так не кажу. Я кажу: піду на квартиру. Бо всі ми — на квартирі. Додому — то вже повезуть…

Дядько Сашко засміявся, закивав головою і пішов одмикати баню.

Іван роздягся, чепурно, як звик робити це на службі, склав форму і заховав у шафу для «комсостава» — так звали в депо начальницьку шафу. Потім надів брудну, холодну від цементових стін та підлоги, тільняшку, штани, кирзові ботинки, підв’язав чуприну мотузочком і пішов до вагона.

Дядько Сашко теж чимчикував слідом і гув:

— До тищі буде. Я знаю. Сам колись дурний був… Знаєш, дурощі од чого? Од здоров’я! Вутла людина розумніша, їй-богу! Ти, Ванько, тільки не спіши, а поволі. І як вибереш уже стільки, що вгору треба буде кидати, тоді закладай у петлі коло дверей ломок довгенький, на нього надівай трубу — я знайду — і шуруй: одним кінцем клади дошку на трубу, за другий берись — і хай летить! Тільки свистітиме. Я знаю… Ні, сто рублів не дадуть. Нормувальник, очкарик той, не підпише. Двадцять п’ять од сили. І то скиглитиме. Та ти на пальто, Ванько, ще триста разів заробиш!

Іван зірвав пломбу, штовхнув двері.

Дядько Сашко зазирнув у вагон і вигукнув:

— Ай-я-я, синок! Сира дошка… Ну, правильно. Сухих нам ще ніколи не привозили. Так що затягай очкур тугіше… — І пішов до кочегарки, скрушно киваючи головою.

Іван вліз у вагон, і в груди йому полився живцевий дух сирої модрини, такий міцнющий, такий розкішний, що він усміхнувся й сказав:

— Тайга!

П’ятиметрові дошки, холодні, насотані сибірською осінню й липучі від живиці, здалися йому спершу легкими, мов тріски, і за хвилину він викидав їх по п’ять, а то й шість. Одначе далі вони робилися важчі й важчі, тільняшка обліпила спину, руки, груди, і він зняв її геть. Сили ніби прибуло. До того ж сонце стало хилитися до полудня, вагонний дах, звідки тисла пружна гаряча хвиля, прохолонув, дихнулося легше. Іван нарахував триста дощок, які вибрав одним духом — так йому здавалося, а далі кинув рахувати, збагнувши, що обкрадає снагу, і поклав собі тільки працювати, кидати і все, впрягтися й кидати. І думати лише про щось бадьоре.

Найвеселіше йому жилося на службі, безтурботно принаймні. Там не треба було вчити щоденних уроків і потерпати за кожну трійку, а траплялося, що й двійку. Не за себе потерпав: майже всі хлопці в його класі не любили «прилизаних» п’ятірок і вважали «нормальну» трійку гідною справжнього мужчини оцінкою. Іван жалів маму, її втомлені руки, що гортають щоденник, втомлені, червоні од шахтної куряви очі, ображені до сліз його «нормальними» трійками. Тому восьмий клас він закінчив ледь не на похвальну грамоту і кинув школу, пішовши у депо зразу буксомийником, потім учнем токаря.

Згодом, коли він уже служив, мама написала в листі, що жінок із шахти виведено і тепер вона працює на поверхні лебідчицею, піднімає вагонетки з породою на терикон. Заробітки, звісно, не ті, що в шахті, але