Климко - Григор Михайлович Тютюнник
Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла, читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на нього через танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однак зауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївно довірливі.
Потім оголосили «білий» вальс. Дівчина, ховаючи очі від солдата, що курив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:
«Потанцюйте зі мною…»
Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очі зблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала не так легко і вільно, як із танкістом, а лише слухняно, навіть покірно, і, кружляючи, Іван майже носив її на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.
«Дитина», — подумав Іван.
Коли він повернувся на своє місце, танкіст підсів до нього, нервово поплескав себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувши губами:
«Давай вийдемо, друг…»
Іван підвівся і першим пішов до дверей.
«Починається, — подумав, — цивільне життя…»
Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», яку зекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам’ять. Так і працював за верстатом з непокритою головою, підв’язавши білу хвилясту чуприну мотузочком або тонкою дротиною.
Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехом сичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму «дойчланді».
Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було «виручати» план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зурочена зупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити з місця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець і пудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстат і після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колись нікельованою табличкою:
«Deutschland 1936».
В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот і гатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк, умовляв мирним воркітливим баском:
«Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємо ненароком… — І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то по нагрітій до солом’яного кольору осі, питався: — Що, верстат зобижає? От біда з нами, старими роботягами… Мені було десь тридцять годочків, як його привезли із самої Німеччини… Ну та хай він одсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите, тоді він тебе і послухає…»
Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештався начальник депо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого на скронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович — так звали начальника усі в депо — майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, що він котиться.
«Знову бив верстат? — тонкоголосо напускався Свиридович на Івана. — Варвар! Лудист! Не смій!» — І котився сварити ще когось.
Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, що точив усякі дрібнички — гайки, гвинти, шайби тощо. Він доносив на всіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб’язковий, як і деталі з його верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконця каси, аби підзирнути, хто скільки заробив.
Тарануха горбився біля свого низенького верстатика, вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячка була схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено не помічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іван натискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: «Ну, давай, старий, давай», — і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі, знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутний дим…
Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, що курили цигарки і тримали руки в кишенях.
«Слухай, полундра… — танкіст грубо поклав на Іванове плече руку в кразі. — Я не хочу з тобою заводиться — ти служив, я служив, — та знай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень… Так що відчаль».
Іван прибрав з плеча його крагу і сказав:
«Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде».
«Ух який оррьол! — роблено здивувався один молодик. — Боря, — звернувся він до танкіста майже благально, — дозволь помацати його за пір’ячко».
«А може, одведем трохи далі, — запропонував другий невстояним ще баском. — Бо він тут іще писк підніме. Хай наші спокійно потанцюють».
Обидва вони затягалися цигарками і лучили випускати дим Іванові в обличчя.
«Киш! — сказав Іван, відчуваючи, як м’язи йому наливаються кам’яною твердістю. — А то позакидаю на депо, а драбини не підставлю».
Танкіст реготнув так, мовби він змерз.
«Словом, домовилися, море», — сказав примирливо.
«Ти з „королевами“ домовляйся, а зі мною, як хочеш, постій, покури… мовчки. — Іван дістав цигарки, подав одну танкістові. — І зніми дурні оті краги. Тобі що — холодно?»
Він повернувся, щоб іти, але молодики з цигарками в зубах заступили йому дорогу і вийняли руки з кишень.
«Що, цапки, хочеться ріжки спробувати? — спитав Іван. — Гаразд. Тільки писку не піднімать мені!»
Він спритно вхопив в оберемок обох разом, як обручем обкував, подержав мить. «Покласти на землю — ще памороки позабиваю!..» і кинув молодиків на купу висушеного піску для піскострумного апарата.
Вже у дощаному коридорчику, що вів до червоного кутка, почув:
«Ну, ч-чудило, жартів не розуміє!..»
Танкіст і далі танцював тільки з тою дівчиною, невдоволено шепотів їй щось на вухо, а вона дивилася йому в очі так, що Іван подумав неприязно: «Сестра милосердя…»
Після танців дівчина швидко, не оглядаючись, пішла через колії і танкіст — краг він так і не зняв — подався за нею слідом.
Віддаляючись, вони мелькали по черзі то в жовтому, то в червоному світлі на стрілках — вона попереду, він позаду.
Іван тугіше натяг на лоба безкозирку, щоб вітер не скинув на штибових кучугурах — там завжди було вітряно,
