Климко - Григор Михайлович Тютюнник
Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав іти в двір, Павло — сідати за руль, бо знав, що «полєзні люди» люблять поноровитися. І чим дрібніші за посадою, тим дужче.
— Ну, що ж… — сказав Павло по довгій мовчанці й ступив крок до машини. — Якщо таке діло, то…
— А може, його сьогодні й не буде, чорт-тього зна! — швидко сказав Митро.
За мить він уже хряпнув дверцятами, опустив скло й відкинувся на спинку сидіння.
— Паняй! — кинув недбало, ніби Павло був його власним шофером.
Павло не образився. Він звик терпіти потрібних людей, то тільки посміхнувся й погнав машину.
— Багато бензину жере? — спитав Митро так, немовби він також мав машину і вона «жерла» багато бензину.
— Смотря яка дорога, — одказав Павло.
Далі не знайшлося про що говорити, дарма що колись разом училися в школі, писали бузиновим чорнилом, билися в кулі, парубкували в сосні з обклеєною газетами балалайкою, щоб не розпалася, та саморобною бубною.
Коли те було!
Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха, Дзякунчина сестра, яка старшинувала коло печі, забула про рибу, і вона пригоріла одним боком. Промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку. А оскільки розмова мала бути відвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гості випили по першій, Митро ні сіло ні впало з’єрепенився, що перед ним не поставили, як перед директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою і тільки з сержантом.
— Служба! — гукав через стіл. — Давай удвох! За армію. Люблю армію! Там — усі рівні! П’ємо за армію.
Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересів разом з коньяком до нього, гладив плечі, шепотів на вухо, мабуть, щось лагідне й примирливе, бо лице так і промінилося батьківською ласкою, але це, либонь, ще дужче розджохкувало Лободу, бо він виривався з обіймів і сікався до Павла:
— Ти, хамаршельда! Чуєш? Признавайся: на чому латаєшся, що таким паном прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш? То ж то й воно!.. Солдат, починай:
Дальневосточная-а,
Опорра прочная-а…
— Ти закусюй, Митре, — холодно сказав Павло.
— Що — Митре? У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе? Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі — хромові чоботи висять! І на кожній вільсі!..
— Не треба, не треба, Митрику, — воркотав директор. — Висять, віримо. От і добре… А тепер заспіваємо. Помагай, Наташо Пилипівно.
І почав чистісіньким тенором:
Ой гаю мій, гаю,
Зелений мій гаю,
Чом на тобі, гаю,
Листя, листячка немає…
Митро й справді принишк, мов дитина, якій дали циці, похилив голову й тихо заплакав.
— …А вот в нашей часті, де я в даний момент служу, — розповідав Риті сержант, перекрикуючи пісню, — у кожного молодшого командира, як і в офіцерів, три форми: парадна, вихідна й робоча. В даний момент на мені парадна…
— А чого б мені не випити, Лукич, скажіть, — з п’яною делікатністю допитувався в директора Дзякун, коли пісня скінчилася, — як до мене син приїхав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке врем’я, як тоді було, хіба б він не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б. В нього й зараз двадцять сім душ. І всі слухають. Бо — вміє…
— Павлуша — золото, — погоджувався директор; смакуючи непідгорілим риб’ячим боком, — уважний, витриманий… Золото!
Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою ходою підійшов до Павла й міцно, як арканом, обійняв його за шию.
— А пам’ятаєш, друг Павло, як ми з тобою… У-у-у! Не згадуй! Думаєш, я забув? Ні! То твоя молодиця? — тицьнув пальцем у Риту. — Ей, молодице приєжджа! Хочеш, я тобі розкажу, який твій чоловік у дитинстві, ще до ФЗУ, був?.. Руде, скупе, витрішкувате… Тільки ти, Павлушо, не обижайся, я по-дружеськи… — і засміявся хрипко. — Їй-богу, не брешу! А тепер диви: пан, хамаршельда! Ні, скажи хоч ти, бо він не хоче, на чому він латається, га?
— Додому, Митрику, додому. Спать, — лагідно порадив Лукич, геть розм’якнувши від чарки. — А завтра із свіжими силами — до праці.
— Ні, хай скаже! — п’яно реготів Митро і так стис Павлові шию, що той аж побуряковів, підвівся, виважуючи на собі лісника, й під вигуки захоплення та регіт компанії поніс його з хати.
Опинившись за ворітьми на лавочці, Митро скрипнув зубами, глибоко зітхнув і сказав уже крізь сон:
— Нас — не проведеш. Ні-і-і…
Надворі, низько над полтавським шляхом, світив повний місяць. Од хати й хлівчиків на землі лежали довгі тіні. Під призьбою, облиті світлом з вікон, цвіли й по-нічному пахли жовті гвоздики, а під грушею прохолодно блищав «Москвич».
Павло постояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші в селі, і пішов до машини знімати акумулятор, розмірковуючи, що тут, звісно, можна б цього й не робити, але хто його знає, на гріх, як кажуть, і курка свисне…
У хаті заспівали гуртової «Ой ти, Галю», і Павло, одгвинчуючи акумулятор, теж підмугикнув:
Поїхали з нами,
З нами, козаками,
Краще тобі буде,
Ніж в рідної мами…
Іван Срібний
На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями грала музика, хтось охрипло зривався на пісню, ще хтось вигопкував під танок, і Йван подумав, що, мабуть, там весілля.
«Чи не те, бува, дівча вискакує за свого танкіста?»
Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу на школярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневе платтячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички на низькому підборі. Іван танцював з нею минулої неділі під радіолу в деповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел, діаграм і плакатів.
Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом у танкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагах по лікті.
«Як на маневри прибув», — подумав Іван.
Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагою за тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися на неї трохи зверху (він був невисокий
