Климко - Григор Михайлович Тютюнник

І засміявся дрібненько.

Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: «С-с-тє!»

Дехто й зупинявся, вітав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляє тощо, а на припослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини між фіранками й цікавився, скільки «це добро» коштує.

— Ану ж, Павлушо, скажи! — торкаючи вуса великим пальцем та веселіючи очима, воркотав Никифор і напружувався весь, аж старечі його м’язи твердішали, а під ложечкою лоскотало.

— Всі гроші, — з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб’ячими очима поверх цікавого дядька.

Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого ж кольору, як і «Москвич», взутий у новісінькі жовті черевики на товстій підошві, а тугу, в рудих латочках шию міцно стискав комір нейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, то розходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.

— Павлушу на роботі цінують, — розказувала Рита, підмітаючи долівку мокрим віником. — Премія щомісяця йде, дві грамоти одержав…

— Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшого послухає, — озвалася од печі Дзякунка. — Ізмалечку такий.

— В квартирі в нас, — вела далі Рита, — все є: гарнітур житомирський, холодильник «Донбас», телевізор «Огонёк», стіральна машина «Ністра», пилосос… «Буран», правда, бо «Ракети» саме в магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю проскоче в Ростов чи Ворошиловград — все одно ж робити нічого, то, дивись, десятку-дві підробив. Треба ж машину окупити. Та й на бензин…

— А чого ж, — раділа Дзякунка. — І людям услуже, й копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб! Їж, Борисику, їж, мій ласунчику, гам, — ніжно сокотіла до онука, що стояв біля лави, брав жменею кружалки смаженої картоплі, розкладені рядочком по газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кінчався, Борько обертався до баби, наставивши на неї малорухомі батькові очі, й казав:

— Се копи.

Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жаровні під челюстями[31], підрум’янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові.

— Зараз не можна гамочки, моя крихто, — розкладала картоплю в рядочок і студила на неї. — Жижа! А як вичахне, тоді гам.

І питалася в невістки:

— Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу?

— Ніде не хрестили, — одказала Рита. — Кумів назвали, так, шуткома — Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.

Дзякунка аж у поли вдарила[32].

— О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?

— Так і живе, — зніяковіла Рита. — А що ж тут такого?

— Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішнє або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно…

— Та я й не проти, — повагавшись, мовила Рита. — Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна…

— Ну, як не можна, то й не можна, — перейшла на шепіт Дзякунка. — Антобузом з’їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А скажемо — на базар.

…Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника старанно закутушкану пляшку «Російської», сам розлив усім порівну, сам і тост виголосив:

— Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.

— І щоб усе було харашо, — вставила Дзякунка.

— Всьо в наших руках, — сказав Павло.

— Як умієш жить, то все харашо й буде, — багатозначно вирік Дзякун.

— За здоров’я наших батьків, — і моїх, і твоїх, Павлушо, — сказала Рита і почаркувалася з свекром та свекрухою.

Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борько вже не їв, а мовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосереджено сопів.

Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а невістці сказав повчально:

— Тепер, дочко, твої батьки — і Павлушині батьки, а Павлушині — і твої.

— Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком, — медовим голоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп’яніла, і ледь не обмовилася була про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася. — А тут же й недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?

— Навпростець верстов сімдесят буде, — прикинув Никифор.

— А я от скільки не наблюдаю життя, — повільно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло, — то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово… Ті нашепчуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори…

Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак і назад! Що вона — на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.

По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку[33], так круто посипану нафталіном, що в хаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові костюм, сірий у сосонку, — за шістнадцять карбованців і сорок дві копійки. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб’яним коміром, а свекрусі в’язану кофту й донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві виховательські зарплати.

Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як чоловік, прибратися в нове — не сезон.

Потім Рита приколихала Борька, взяла сапку й пішла на грядки, хоч її відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягнувся і пішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сінові.

Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися, чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину,