Климко - Григор Михайлович Тютюнник

— То ж домашнє, а це весільне пригощання, — сказала вона і, розв’язавши вузлик, подала Іванові.

— Ну, якщо пригощання, тоді скуштуємо. — Іван сів на дерев’яну тумбу для запчастин та грубого вагоноремонтного інструменту і швидко, хоч руки і не дуже корилися йому, впорався з весільними ласощами.

— А це що за буцéник? — спитав, розглядаючи пухку запашну квітку з рум’яними пелюстками.

Дівчина засміялася тихо, сяючи білими сміюнця΄ми.

— Шишка, — сказала. — На весілля таке печуть: шишками зветься. Це я сама таку придумала квіткою і спекла крадькома, бо світилкам не можна шишки робити.

— Чому?

— Не знаю… Кажуть так.

— Хіба ви вже працюйте, що роба є? — спитав Іван.

— Тут, у складальному цеху. На крані. Ви колись заходили до нас, як на роботу поступали. Я несу деталь, а ви просто під неї йдете… Дзвонила, дзвонила — навіть не глянули…

— Скільки ж вам років? — здивувався Іван.

— Сімнадцять. І чотири місяці… Завтра буде.

В котельні зарипіли двері, загув дядько Сашко, потім умовк, певно, прислухаючись, і покликав:

— Агов, Ванько! Ти вже одвоювався? Іди до картоплі, поки гаряча. А тоді — в лазню. Я тобі такої пари підпустив, що аж кипить.

— Іду, — озвався Іван і підвівся.

— Спасибі тобі, птахо! — сказав до дівчини. — На свайбі одтанцюю…

За станційними деревами сходив місяць, там було червоно і виднілися крізь листя сонні воронячі гнізда.

— Можна, я вас підожду? — спитала вона тихо.

…Другого дня вранці Іван стояв біля верстата, огорнутого прозорим синюватим димом та блискучим проти осіннього сонця у вікнах металевим пилком.

Тур підійшов до нього, усміхаючись очима, обдав «Шипром», дещо врочисто потис руку і сказав:

— Спасибі, Срібний. Молодчага ви, — і додав винувато: — Тільки, розумієте… Нормувальник не підписує наряд на сто карбованців. На двадцять п’ять, не більше… Я підписав, а він… і головний бухгалтер заперечують: порушення фінансової дисципліни.

— А штраф? — усміхнувся Іван. — Шістсот карбованців — як?..

— І я їм казав. Але штраф — то було б законно.

— Нічого, переживем! — засміявся Іван.

— Е, ні, я дещо придумав, — сказав Тур. — Виключайте верстат і йдіть за мною…

Він завів Івана до складу, червоного вагона без коліс, і сказав до вухатого довготелесого комірника:

— Видайте, будь ласка, товаришу Срібному формену шинель. Під мою відповідальність. — Подумав, заграв бровами, стинаючи то одною, то другою, потім додав поважно: — І мені, будь ласка. Таку ж саму, як і Срібному…

Він обернувся до Івана й усміхнувся йому:

— Ви не заперечуєте, якщо я… Із солідарності, так би мовити, і на знак дружби носитиму таку ж, як і ви, шинель?..

— Ні… Це не те, Начальник!

Іван перекинув через плече шинелю і рушив до цеху. Потім обернувся. Тур стояв у дверях червоний і ображений.

— Не те, Начальник. Свою солідарність зі мною ви мали можливість продемонструвати вчора.

І пішов.

А в складальному цеху радісно видзвонював крановий дзвінок.

Нюра

— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, а террпкий… Прроти чого б воно, не чула? — казав жінці Нюра, вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколи не знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійний вираз — давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюру ногою і сказав: «Не смій!»

Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячому карбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.

— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.

Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки воно тулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хто слухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отак міркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.

Рушить, приміром, дощ — Нюра довго вдивлятиметься полохливими очицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитий до блиску залізний дах на сусідовій хаті, тоді скаже: «Дощик немов пррипустився…» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати в селі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід, затим прорече: «Немов сонечко пррисіло…» Несуть покійника, духова грає так, що не в одному, а одразу в трьох-чотирьох селах чути, і в хатах, і в садах — Нюра повідає жінці, прицмакуючи тонкими цікавими губами: «Таке немов померр чоловік…»

Нюра щойно прокинувся, сидів на високому ліжку, звісивши босі ноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік, до мізинців, і по черзі розглядав їх.

— Так прроти чого б це — террен? — перепитав трохи голосніше, аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місила тісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітрі постогнувало.

— Тер-рен та ще й тер-рпкий — на погане, — сказала вона ще твердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.

— А з ким погано ж то? — зіщулився Нюра, мовби від холоду. — З Манькою, Ольгою чи Оленою?

— Авжеж з Манькою, — швидко, впевнено відказала Нюриха. — Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла? Ложка над бор-рщем, а думка хтозна й де.

Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями й дивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне, оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленове листя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чи вже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, не теперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного не вистачало ноги, в другого — півхвоста і одної тишки на гребені. Це, однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила його людина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк, хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, на полохливі його руки, очі, брови, навіть вуха, — нізащо не повірив би, що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивела колись рука смирного хлопця Івана Кирячка, того самого, що, йдучи селом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожну грудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очі так і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попід призьбами: «Плохенький я, не займіть мене…»

Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собі зайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата