Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха
Артур клацає язиком
Діяти Денис із Максимом домовилися ось як. Після школи закидають речі в Бабусину Хату. Потім їдуть на місце зустрічі. Причому до зупинки йдуть разом, а потім Білан сідає у перший-ліпший потрібний їм транспорт, а Черненко — у наступний тролейбус чи маршрутку, яка буде в той бік. Коли Максим буде біля «Макдональдса», він повинен стояти спокійно і не шукати очима Дениса.
— Будь спок, — запевнив його товариш. — Я з тебе очей не спущу. Головне — аби той, хто прийде на зустріч із тобою, не второпав, що ти не сам. Я навіть думаю, що він теж з’явиться раніше, аби вирахувати тебе і переконатися, що прийшов ти сам, без супроводу.
— Теж мені — шпигунів знайшов, — скривився Максим, та швидше для порядку. Він ще не звик, що в цій історії Черненко почав думати і робити правильні висновки першим. Як і всяка мудра людина, Білан завжди готовий визнати чиюсь правоту, навіть коли йому самому хотілось бути найрозумнішим.
— Шпигунів, не шпигунів — все одно треба стерегтися, — повчально мовив Денис. Йому, натомість, починало подобатися, що цього разу він перехоплює ініціативу.
Як задумали, так і зробили.
День видався сонячним, небо — безхмарним. Пекуче, як для травня, сонце сліпило очі. Максим, тупцяючи біля «Макдональдса», роззирався на всі боки, закриваючись від променів долонею. Куди б не повернувся, сонце все одно сліпило. На дитячому майданчику було на диво тихо. Видно, за тривалі вихідні діти вже встигли награтися з батьками досхочу.
Укотре повернувшись обличчям до виходу з підземного переходу, що біля самого автовокзалу — саме звідти чекав появи незнайомця, — Максим раптом почув за спиною:
— Привіт, юначе!
Голос знайомий. Максим хоч і чекав когось, та все ж здригнувся — надто вже несподівано з’явився шукач собак. Озирнувся, потім — розвернувся всім корпусом. Нічого особливого. Чоловік як чоловік. Вірніше — хлопець. Правда, щось у ньому одразу відштовхнуло, Максима, змусило машинально зробити крок назад. Одразу зрозумів — запах.
Коли стоїш посеред гамірної площі та ще й у дуже теплу погоду, неприємний запах шибає в ніздрі відразу. Від молодика тхнуло так, ніби він щойно вийшов із зоопарку, де перед тим місяць чистив клітку бурого ведмедя. І хоч одягнений він був звичайно — джинси, кросівки, джинсова куртка на однотонну футболку і кепка з великим козирком на голові, — запах доводив: незнайомець таки мешкає в якомусь іншому світі. І населеному здебільшого чотириногими.
Собаками. Так, від незнайомця в кепці пахло собаками. Запах був не надто густим, аби змушувати озиратися перехожих. Та все ж достатнім для того, аби кожен, хто опинився з ним в одній компанії, відчував легкий дискомфорт.
— Ну, я тут, — молодик розплився в широкій посмішці, простягнув хлопцеві міцну долоню. — Здоров ще раз. Звати мене Артур. Ти в нас хто?
— Максим, — Білан легенько потиснув простягнуту руку.
— То як, Максе, гроші з собою? Приніс?
— А де моя собака? — відразу спитав хлопець.
— Ух, який ти розумний, Максиме, — клацнув язиком Артур. — Чудово. Значить, ми домовимося. Коротше, фото собачки приволік?
— А ви не казали…
— Правильно, — погодився Артур і знову клацнув язиком. — Думав, ти сам здогадаєшся. Коли губиться людина, її фотку в першу чергу несуть.
— Знаєте, я б на фотографії з двох собак одного віку, однієї статі і однієї породи свою навряд чи упізнав би, — впевнено заявив Білан.
— О! — Артур утретє клацнув язиком. — Такий малий, а такі золоті слова! Значить, пікінес, сучка, — Максима пересмикнуло від цього слова, хоча він знав, що воно — пристойне, — три роки, кличуть Мартою. Нашийника на ній не було? Ну, знаєш, деякі собачники вказують на нашийниках кличку собачки і свою адресу…
— Знаю. Тільки на Марті такого нашийника не було.
— Гірше, — розвів руками Артур. — Та нічого, знайдемо. Днів зо три доведеться попрацювати, але звиняйте, юначе — швидше не вийде. Тільки безкоштовно, сам знаєш, дорослий вже, нічого не… — знову «клац», і манера ця почала Білана серйозно дратувати, як і запах Артура.
— Та вже ж розумію, — важко зітхнув хлопець, поліз до задньої кишені шкільних штанів. — Тільки знаєте, в мене тут не все. Ну, я принесу решту, обов’язково. Тут лише ось скільки…
Перед зустріччю з невідомим Максим удався до хитрощів. Пішов у супермаркет, куди мама останнім часом іноді посилала його самого на закупи і де його знали касирки, та розміняв усі гроші, які відкладав на ролики. Там було не так уже й багато. Одначе для зручності, наскладавши якусь кругленьку суму дрібнотою, Максим обмінював усе на крупні купюри. Тепер зробив навпаки, отримавши замість кількох папірців пухкенький стосик. Розрахунок простий. По-перше, грубенька пачечка грошей завжди справляє на позір краще враження, ніж одна велика купюра. Побачивши стосик купюр, важко від нього відмовитися. По-друге, можна спробувати натиснути на жалість: ось, мовляв, по гривні та по дві збирав, у всьому собі відмовляв, зробіть поступку…
Артур не справляв враження людини, здатної когось пожаліти. Зате пачечка грошей таки подіяла. Сіпнув руку, стиснув купюри пальцями, майже силою видер їх із Максимової руки. Не рахуючи, запхав до внутрішньої кишені куртки.
— Ну, домовилися: це нехай буде аванс. Тільки гляди мені — за три дні збери всю суму. І подзвони, хороші новини будуть.
Махнувши на прощання рукою, Артур насунув кепку нижче, майже на носа, і поквапився геть. Ішов швидко,
