Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Боковим зором уздрів двох собак. У породах хлопець не дуже розбирався, але які з себе кавказькі й німецькі вівчарки, знав. Чорний «кавказець» і коричневий з рудуватим підпалом «німець» бігли до нього. Внутрішній голос підказав Денисові: це не сумний дворняга, ці навіть не обгавкають — кинуться, поженуться, не втечеш.

Гарячково роззираючись у різні боки, побачив Черненко невеличку халабудку. Дуже схожу на сарайчик, де зберігають різні інструменти. Бабця у селі в подібній халабудці ховала лопати, граблі та сапку. Часу на роздуми не було — зайцем метнувшись до рятівного сховку, Денис шаснув усередину і причинив за собою на диво міцні як для такої халупки двері.

Вчасно.

Зовсім поруч хряснули двері. Чулися важкі кроки. Чоловічий голос роздратовано промовив:

— Скільки раз тебе просив, Артуре — не лишай сарай відкритим!

Денис забився в найтемніший куток. На ходу підхопив шматок брудного брезенту, який валявся на долівці, потягнув на себе.

Двері прочинилися. Щось м’яко гупнуло поруч. А тоді, на превеликий жах чемпіона, ззовні брязнули ключі.

Глава 8
У полоні

Кроки віддалилися.

Денис ізсунув з себе брезент, став рачки, підліз до дерев’яної стіни сарайчика, легенько торк-нув її рукою. Збито з дошок, причому — перших-ліпших. Судячи з усього, будівельним матеріалом стали частини зовсім уже старих човнів. І хоча халабудка на перший погляд здавалося сірниковим будиночком, зблизька виявилася неоковирною, проте досить міцно збитою.

Це не означає, що її не можна розламати. Кілька хороших ударів плечем чи ногою — і все, полонений на волі. Проте безшумно вибратися не вийде аж ніяк. І вже напевне першими на гуркіт прибіжать тутешні собацюри. Денис чомусь не був певен, що Кепка та його приятель із вагончика поспішать відкликати собак, коли ті почнуть сіпатися на непроханого гостя.

Картаючи себе за дурну халепу, Черненко звівся на рівні ноги, обтрусив штани на колінах і глянув, що ж кинув у сарайчик господар. Величенький мішок лежав на землі й ворушився. Наблизившись, Денис боязко торкнув його ногою. Усередині заворушилося дужче, почулося скавчання. Звісно, там якась тварина. Очевидно, песик, раз уже вся ця історія на собаках зав’язана. Вирішивши не розв’язувати мішок, Денис підійшов до дверей. Тепер зрозуміло, чому вони такі міцні — тут час від часу щось переховують, і стороннім очам не треба знати, що саме.

Штовхнув двері. Зачинено. Коли їх відчинять — невідомо. Не хотілося б ночувати тут, на брудному брезенті, поруч із собакою в мішку. Припустімо, мішок заберуть. Та двері знову не забудуть зачинити. Невже доведеться здаватися і придумувати пояснення для цих собачників? Кепка — не дурний. Відразу згадає хлопчиська, котрий сидів навпроти нього в маршрутці. Складе два і два, все зрозуміє…

Тільки тепер Денис зрозумів усю серйозність та небезпечність свого становища. А коли готовий уже був остаточно впадати у відчай, почув за тонкою стіною:

— Егей, ти тут?

Бути цього не може! Білан, його голос! Звідки він узявся?

— Тут, тут! — кинувся на голос Денис і побачив крізь щілину між дошками око і частину обличчя свого напарника.

— Тихо, тихо! — попередив Максим. — Сиди спокійно, щось придумаю…

— Ти як тут?

— Коли побачив, що ти за Артуром назирці рушив — не стримався.

— Яким, у біса, Артуром?

— Так його звати. Того, за ким ми стежимо. Розумієш, ноги самі вперед за тобою понесли. Коли до Корчуватого доїхали, думав — загублю вас. Пощастило — маршрутки якось так незвично, майже одна за одною підійшли. Гукати тебе, сам розумієш, не хотів… Найважче виявилося через паркан перелізти і на собак не нарватися.

Максим сказав Денисові головне, але, звісно, не все. Він не міг допустити, аби Черненко далі грав першу скрипку. Подавшись за Денисом, Білан у якийсь момент вирішив у такий спосіб зрівняти їхні шанси. Та все повернулося так, що Максим отримав можливість витягти приятеля з мимовільної пастки. Денис тим часом думок товариша не знав і ними не переймався. Його влаштовувало, як усе складалося, і хотілося чимшвидше вибратися на волю.

І все ж таки, Білан вирішив не поспішати. Визирнувши з-за стіни сарайчика, він знову заховався, притиснувся до щілини в дошках.

— Слухай мене, — промовив він. — Поки що побудь тут, а я гляну на цих собачих королів ближче. Здається мені, зараз є шанс дізнатись якщо не про все, то принаймні багато про що. Добре?

— Валяй, — змирився Денис. — Тільки обережно. Тут пси — мов ті вовкулаки.

— Помітив уже, — погодився Максим, ще не зовсім розуміючи, як саме планує непомітно визволити Черненка з полону.

Глянув ліворуч, зиркнув праворуч, подивився прямо — наче собак не видно. Та й людей теж. Зібравшись, Максим одним ривком подолав відстань від сарайчика-халабуди до вагончика і буквально закотився туди. Коли перевернувся на живіт, мало не зомлів. Просто перед обличчям, сантиметрів за десять, стояла брудна бляшана миска з якимось їдлом. Вочевидь не для людини. Отже, пес, якому це призначено, просто зараз може прибігти…

Проте міняти місце було вже пізно. Над головою грюкнуло, і сходами спустилися спочатку ноги в знайомих уже кросівках, потім — ноги, взуті в шнуровані армійські чоботи, у які були заправлені зелені плямисті штани.

«Тільки б не помітили!» — зблиснуло в Максимовій голові. Розпластався на землі, завмер.

Глава 9
Помилка викрадача

— То, кажеш, вигорить справа? — говорив Плямистий, і його голос, на відміну від голосу Артура, виявився на диво приємним. Власник такого голосу не може замислювати щось лихе.

— Справді, нічого складного не бачу, — хвалькувато відповів