Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Таня-а, — вичавила з себе дівчинка.

— А тітку, значить, звуть Клава? — вів далі Максим.

— До чого тут тітка? — рятівник усіх маленьких дівчаток Денис Черненко відчув, що Білан потроху перебирає на себе контроль над ситуацією.

— Клавдія Зіновіївна, — схлипнула дівчинка і витерла рештки сліз. — Вона хороша, добра, тільки собачку свою дуже любить…

— Більше, ніж людей, — зробив категоричний висновок Денис.

— Отже, Тетянко, робимо так, — діловито сказав Максим. — їсти хочеш?

— Не дуже…

— Хочеш, — зробив висновок хлопець. — Зараз ми тебе погодуємо. Тим часом я попрошу свого тата, він зателефонує Клавдії Зіновіївні і пояснить ситуацію. Потім навіть проведе тебе додому. Ну, а ми ось із ним, — Максим кивнув на приятеля, — спробуємо пошукати твого песика пікінесика. Годиться?

Упевнений тон Максима і мужній вигляд Дениса остаточно заспокоїли дівчинку. Вона навіть посміхнулася. Не відсуваючи справу на безрік, Максим поспішив до тата, який терпляче чекав сина на лавці, і вже за п’ять хвилин Білан-старший вів Таню за руку до себе додому.

Максим жестом покликав до себе Дениса, і той неохоче підійшов. Знаючи, що поважний батько його приятеля успішно впорається зі злою тіткою Клавою, Черненко чомусь був лютий сам на себе: у його родині нема дорослих поважних чоловіків, які можуть взяти на себе такі самі клопоти. Розуміючи, що ані Максим, ані його тато тут ні до чого, Денис усе ж таки не зміг приховати роздратування.

— Цікаво, як ти шукатимеш собаку… Сам слід візьмеш, носом, мов той вірний Мухтар?

— Усе наче навмисне складається на нашу користь, — таємниче відповів Білан. — Гайда чайок пити. Заодно душ приймеш, мокрий он весь.

Денис не сумнівався — вони йдуть до Бабусиної Хати.

Невеличка однокімнатна квартира, яку Максим прозвав Бабусиною Хатою, була предметом його гордості і таємної білої заздрості Дениса. Усе ж таки білої — чорною заздрістю Черненко нікому ніколи не заздрив. Його мама попереджала — гріх, від цього невдачі трапляються. А зараз, коли йде фінальна боротьба за чемпіонський титул, Денис волів не гнівити долю.

Цю квартиру заповіла Максимові його бабуся. Після закінчення школи майбутній студент може володіти нею цілком і повністю. Поки що тут Білан обладнав щось на кшталт власного робочого куточка. Батько поставив йому комп’ютер, підключив до Інтернету, сюди ж Максим переніс плеєр і диски з улюбленою музикою. Віднедавна Бабусина Хата час від часу ставала штаб-квартирою Білана і Черненка.

Дорогою Максим витягнув із поштової скриньки жмуток безкоштовних газет і з поважним виглядом потрусив ними у повітрі. Денис лиш знизав плечима — теж мені, фокусник, макулатуру збирає…

Спокуса швидше прийняти холодний душ переважила всі упередження, і Черненко, зайшовши до помешкання, відразу пішов до ванни. Швиденько сполоснувшись і накинувши на голі мокрі плечі запропонованого Максимом рушника, Денис умостився в кріслі.

— Ну, кажи, що ти там ще надумав.

— Цього разу — нічого особливого, — усміхнувся Білан. — Просто все дуже класно співпало, наче на замовлення. Годину тому тато з цього сміявся, а тепер це може нам допомогти вирішити проблему нашої Тані, яка голосно плаче.

Розгорнувши газету на потрібній сторінці, Максим поклав її на Денисові коліна.

— Читай ось тут, — тицьнув пальцем.

— Знайду собаку, — прочитав Денис, запитально глянув на приятеля, тоді — знову на оголошення. — Нічого собі… Знайду собаку… Де ж це він її знайде?

— Це ми зараз дізнаємося, — Максим діловито взяв трубку радіотелефону, набрав зазначений у газеті номер мобільного телефону.

Після четвертого гудка одізвалися:

— Вас слухають.

Говорив чоловік, навіть молодий хлопець. Максим кахикнув.

— Доброго вечора.

— І вам.

— Я телефоную за оголошенням. Хочу знайти собаку.

— Без проблем, — спокійно відповів незнайомець. — Давно вона пропала?

— Години чотири тому.

— Де ви живете?

— Чоколівка, вулиця…

— Району досить. Собаки ж губляться не на конкретних вулицях, а взагалі — в місті. Пес молодий, старий?

Цього Максим не знав. Але тітка Клава вже встигла полюбити свого песика. Значить, собака мусить жити в неї не менш ніж…

— Три роки, — бовкнув хлопець навмання.

— Порода?

— Пікінес.

— Кобель чи…

— Дівчинка! — випалив Максим, аби не вживати вголос слів, які, за виразом мами, мають сумнівне звучання при невинному лексичному значенні.

— Кличка?

— Марта.

— Нічим не хворіє?

Тут Максим знову розгубився, але — лише на коротку мить. Раз тітка Клава випустила свою Марту на вулицю, значить, зі здоров’ям у песика все гаразд.

— Богу дякувати, — впевнено промовив хлопець і додав: — Здорова, наче бик.

— Ну, прекрасно. Ваші батьки, юначе, знають, що собака загубилася?

— Звичайно! — тут Максим не брехав. — Тому я і дзвоню вам. Кажуть — сам загубив, сам і шукай.

— А вони знають, що наша послуга — платна?

Ось тут Білан справді розгубився. Йому й на гадку чомусь не спадало, що в безкоштовній газеті можуть давати оголошення про надання комерційних послуг. Розгубленість не приховалася від очей Черненка, він подався вперед, у очах читалося німе: «Що там?», але Максим жестом заспокоїв його.

— Звичайно, — відповів, ніби щодня веде