Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

Шоста година!

Гра почалася!

Ще кілька хвилин усе довкруг мовчало, а тоді потроху стало оживати. У лісі праворуч і ліворуч од нас почулися віддалені голоси, а ось зовсім близько пробігла зграйка хлопців і дівчаток і хтось гукнув:

– Весла, весла тягни швидше!

– От бачиш, – позіхнув Славко, – вони там на човнах катаються, а ти сиди тут…

– Слухай! – не витримав я. – Як тебе тільки в класі терплять? Тебе не лупцюють за те, що ти скиглиш весь час?

– Вони вже звикли, – щиро зізнався Славко. – У нас чудовий клас.

Тут знову почулися голоси, і я обережно визирнув із гущавини.

Від лісу бігло троє хлопців із зеленими погончиками. Один, довгов’язий, тримав у руках бінокль.

– Давай сюди! – гукнув довгов’язий, і всі троє подалися просто до нас.

Я похолов, але вони, поминувши кущі, зупинилися біля копиці, в якій сидів Генка.

– Підсажуй, підсажуй, пацани, – заквапив довгов’язий, і ті двоє, хоч і з трудом, висадили його нагору.

– Ех, здорово! – крикнув довгов’язий. Ще якусь мить він вовтузився на сіні, а тоді навів бінокль на наш берег.

– Бачу! – радо заволав він. – Бачу, пацани! Оно один човен пливе за течією. Хочуть десь висадитись. Он ще один, а третього не видно. Ех, не встигли!

– Нічого, – втішили його знизу. – Микита там усюди засідки порозставляв.

– Ага! Он їхній пікет! – закричав той, з біноклем. – Ліворуч од вишки, за горбком. А ондо ще одна групка. У човен сідають. Зараз будуть переправлятися. Ха-ха-ха! Один у воду впав! Так тобі і треба!

Я аж затрусивсь увесь. Наші бойові товариші падають у воду, а їм, виходить, так і треба. Ах ти ж мордяка зелена!

– Біжи, Генко, до Микити! – наказав довгов’язий. – Скажи, що один човен уже десь там, нижче за течією, другого нема, ну а третій вони, певно, і самі бачать. По-моєму, то вже друга ходка. А головне, скажи тим, що в засідці. Їх там чоловік із п’ять.

І їхній Генка потрюхикав до Микити.

– Наш човен! – знову залунало згори. – І-і-і, прямо на засідку пливе. Не встигне Генка, не встигне! Куди ви? Куди?! – заволав він, ніби ті, в човні, могли його почути.

І вони, звісно, не почули, бо вже за три хвилини невтомний дозорець кричав:

– Вилазять, вилазять наші! Нападають «сині»! Ну! О! Так тобі і треба, щоб не нападав. Зірвав! Зірвав погон! Молодця! А це що таке? Так! Так йому! Ага-а! За ноги хапаються! Ану, хлопці! Ну!.. О, правильно! Ех, хлопці… Ех, хлопці, тікають… Тікають… Доганяють… Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік човном. Це Вовка, Вовка, точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються – і нікого з наших нема. Висадились!

Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і кричати:

– Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадилися. Не чує. Навіть не оглядається. Генко! Генко!

– Що? – загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.

– От тюхтій! – мало не скрикнув я. – Заспав у сіні, і от маєш!

Двоє «зелених» так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.

– І-і-і-і-і! – заверещав по короткому роздумові довгов’язий. – «Синій»!!! Пацани, «синій»! Хапай його! Хапай, Льошко!

Але Льошка, замість того, щоб хапати «синього», позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льош-ка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину, Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.

– Хапай його, хапай! – не вгавав довгов’язий.

– Ану, хапай мене, хапай, – заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав – кинувся тікати.

Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.

Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка не відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.

– Хапай його, хапай диверсанта! – метушився довгов’язий, намагаючися злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував:

– Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!

Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.

І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звідки не підскочили ще троє «зелених» із довгими дрючками в руках. Не встиг і я здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.

– Ага, попався! – закричав один. – Ану, ходімо до штабу! – І всі троє потягли Генку кудись у ліс.

– У штаб його! – кричав довгов’язий. – У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.

– Еге, – погодився, одсапуючи, Льошка. – Спеціально, щоб у полон брати.

– А ти боягуз, – кинув довгов’язий. – Чого ти тікав од нього?

– Сам ти боягуз! – одказав йому цілком слушно Льошка. – Було б допомогти!

– Як допомогти? Ти що, не бачиш – я за ворогом стежу! Боягуз!

– Невелика цяця! – відказав Льошка. – Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!

– Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав, – наїжачився довгов’язий. – Безштанько!

– Ах ти ж бінокулярська пика! – закричав Льошка. – Сидить там, ще й командує!

– От і сиджу, – відповів довгов’язий.

– Ну то й сиди, як віслюк на сіні, – мовив Льошка. – А я з тобою більше не дружу. – І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє «зелених». До них і подався хлопець.

– Сам ти віслюк без штанів! – гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи.

– О, а тих уже не видно, – ще розібрав я. А тоді: – І цей десь пропав…

– Нам іще довго? – смикнув мене за ногу Славко. – Мені вже набридло тут сидіти…

– Ну то біжи додому, – відказав я.

– Ага, додому! Спійма-ають, – позіхнув він. – Спати хочеться…

– Ну й спи, – мовив я і знову розгорнув гілки.

Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.

Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох – уже з Льошкою – «зелених» на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої миті перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.

Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, уже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони, і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці,