Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

– То ти вистежувати сюди приїздив?! Шпигунська пика!

– Приїздив-приїздив, – він нам так нахабно. – Умовами не заборонено. Е-е-е! – і язика показує.

– Бачили ви таке? – обурився Митько. – «Не заборонено!» Ач! «Ви, – каже, – окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо… Ану, стривай – стривай… Зараз, зараз… – стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.

– Придумав? – з надією запитав я.

– Придумав, – полегшено зітхнув мій друг. – Після вечері все обговоримо.

* * *

– Завтра, – почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику, – всі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном «Сміливого». Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивімося правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховатимуть прапор вони у тій частині лісу, що ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, углибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?

– Гм, по-моєму, теж, – тільки й мовив Юрко (а що він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).

– Але водночас, – продовжував Митько, – наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.

– Гм, скидається на те, – погодився Юрко.

– Але ж треба ще й нападати, – вів далі мій друг, – і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.

– Правильно! – кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!

– Тож тепер скажіть, що можна придумати в такій ситуації?

– Я вважаю, – заговорив Вітька, – що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своєму шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор – і назад. Це єдино правильне рішення.

– Це ще треба знайти їхній прапор, – озвалась Люська.

– А в цей час, – докинув і я, – їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін за раз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.

– Тоді, – Вітька каже, – єдино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе – одразу хапай їх.

– Можна, – Наталка на це, – але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.

– Правильно, – погодився Митько. – Оце і є єдино правильне рішення.

– А я хитрість придумав, – каже Генка.

– Ану-ну, – зацікавились ми.

– Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди ведмедів чи кабанів… От і ми давайте виріжемо, наприклад, кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег – і в кущі. А «зелені», хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них ніякої уваги.

– Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? – запитав Юрко.

– Як тридцять три богатирі! – докинув Вітька. – Уявляю собі картину! Та «зелені» одразу здогадаються.

– А ми їх тоді прикріпимо задом наперед, – Генка знову, – і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.

– А назад же як? – Митько питає. – Чи вони через ріку перепливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?

– А це кабани… ну, переселенці, – не здавався Генка.

– Ну й ідеї ж у тебе! – захихотів Вовка.

– А в тебе взагалі ніяких, – Генка йому. – Не хочете – як хочете.

– Тепер ось послухайте мене! – заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.

– Сьогодні, години зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна «зелених», отого рудого.

– А-ах! – вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.

– Проаналізувавши цей факт, – і вухом не повів Митько, – ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт…

– Так ось чого вас у таборі не видно! – почувся ззаду голос Ірини Василівни. – Ну та зараз я вас лаяти не буду. Продовжуй, Митю.

– Ось що я пропоную, – повів далі Митько. – Ми із Сергієм і Генкою, можна ще когось четвертого, більше пліт не візьме, перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше, річку і направляємось у глиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них найвірогідніше знаходитиметься прапор, і маскуюсь – мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій – у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.

– Ага, в копицю, – протягнув Генка. – А якщо вони її підпалять?

– Та ти що, здурів? – не втримався я. – Хто ж це буде палити?

– А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-моєму, на все здатний.

– Ну тоді я залізу, – запропонував я.

– Та хай уже я, – погодився Генка. – Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде. – Чи він серйозно те казав, я так і не зрозумів.

– Ну от і все, – закінчив Митько. – Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде – не знаю.

– Здається, непогано придумано, – відповів за всіх Юрко. – Навіть здорово!

– Ти кажеш, ваш намет, – схопилася Наталка. – А як же Славко?

– Це вже занадто, – Митько зітхнув. – Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча, – засміявся, – хай завтра покаже «Сміливому» свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють – от ми з них погони і позриваємо.

– Ги-ги, – засміявсь я.

– І зовсім не смішно, – Наталка підскочила. – Ви обоє думаєте… думаєте… Ах-ах, які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.

– Славко?

– Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! – повторив я те, що вже не раз чув од свого друга.

– О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету