Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
Наш акордеоніст тим часом біг перевальцем, як завжди, трохи кумедно, все далі й далі від нас, а за ним із гиком мчали всі «зелені». Я був певен – їм подобається ця гонитва із заздалегідь відомим фіналом.
Повз нас промайнула та група, що так недоречно вихопилась із лісу, і ми так і присіли в кущах. Але все ж я встиг почути: хтось із них сміявся.
– Не втече, – зітхнув Митько.
Ще кілька секунд споглядав я ту гонитву – все ближче й ближче переслідувачі – і… раптом зрозумів. Я все зрозумів! Адже ніхто не знав, що нас у кущах троє, і всі-всі, хто ловив зараз Славка, думали, що вибіг із кущів той, хто й сховався в них, що женуться вони за тим, хто викрав прапор.
І ще я зрозумів, що Славко, цей… цей молодець, цей чудовий акордеоніст, цей завойовник призів і переможець найкращих конкурсів, зробив так навмисне, і що путь до річки вільна!
Якусь мить я ошелешено дивився на луг перед собою, де зараз не було ані лялечки, а тоді повернувся до Митька.
– Митю, так…
Але й Митькові все стало ясно.
– Мерщій! – гукнув він на ходу, і ми понеслися, помчали, на крилах полетіли до річки.
– Привіт невтомним дозорцям! – ще гукнув я щасливо довгов’язому, котрий так і сидів із своїм біноклем у руках і збараніло глядів на нас. Лише за кілька секунд я почув його голос:
– Па!.. Па!.. Пацани! Дивіться!
Та чим він міг нам завадити?
Ми були вже далеко.
О, як завили, як заверещали наші противники! Як зойкнув розпачливо зеленими горлянками весь луг! Як кинулись усі, хто на ньому був, нам навздогін!
Але й ми старались як могли, і земля тікала з-під наших ніг.
Ось уже остання копиця, ось похила береговина, і я на повному ходу заскакую у ворожий човен, а Митько впирається руками в корму, відштовхується і з маху скочується на дно.
Тридцять метрів, усього лише тридцять метрів виграли ми завдяки Славковій хитрості, але їх виявилося достатньо.
І ось уже з-за дерев на нашому боці вибігають наші хлопці, і вже видно Вовку, і Юрка, і Наталку, і вони махають нам руками і кричать: «Давай, хлопці!» І навіть Сергій Анатолійович оддалік розмахує руками! І ось уже поруч наш човен і в ньому Вітька, Люська і ще хтось; і Митько стає на повен зріст на кормі, і в руках у нього розгортається за вітром, пручається і тріпоче ворожий прапор!
Ми кричимо «ура!», той крик підхоплюють і в човні, і на березі, і далі, в лісі, і далі – аж у самому Києві, здається, лунає той гук. До цього могутнього багатоголосся приєднується ще одне тоненьке «ура!» – з того берега, звідки ми щойно припливли.
А я обертаюсь, і бачу – то кричить наш Славко!
Славко із нашого намету!
Славко з нашого найкращого намету…
«Нaxaбa»
оповідання
Скінчилися раз уроки, а вчителька наша і каже:
– Сашко Лісовий захворів, хто піде його провідати?
– Я! Я! Я! – посхоплювались усі.
– Якщо ви і в нього так кричатимете, – говорить вчителька, – то краще нікому не йти. Хворому потрібен спокій.
Ми запевнили її, що не галасуватимемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, але все одно сьогодні хай підуть кілька чоловік, а завтра ще кілька і післязавтра теж.
– І пам’ятайте, – закінчила вона, – хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав з ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.
Приходимо. Лежить Сашко, горло замотане, книжку читає.
– От добре, – мама його зраділа. – У мене саме обідня перерва кінчається. Там, на кухні, суп доварюється. Ви через десять хвилин з плити його зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.
– Ну як тобі, – в Сашка питаємо, – нудно, мабуть, лежати?
– Та ні, – одказує. – Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!
Але ми вирішили, що це він так говорить, із ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати ввесь день!
– Нічого, – підбадьорюємо, – ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.
– Чого це я буду співати ні з того ні з сього?! – Наталка нам. – Може, йому й не хочеться зовсім.
– Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.
Стали посеред кімнати, відкашлялись і давай співати. Співали-співали, аж захрипли.
– Що, – питаємо, – повеселішало тобі трохи?
– Авжеж, повеселішало, – Наталка за нього відповідає. – Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?
Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий!
– Давай, – Митько каже, – йому наш сюрприз відкриємо.
– Давай!
І стали ми тут матроський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, в долоні у такт плещемо, підборами по паркету – ух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхекалися, але стараємось, – для хворого ж товариша.
Чуємо дзвоник у двері. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.
– Це що за неподобство! – кричить. – Я поверхом нижче живу. У мене робота термінова, спеціально додому взяв, щоб не заважав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись неможливо!
Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша.
А він:
– Нічого собі хворий! Таке витримати – здоров’я як у слона треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку йому краще почитайте!
Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.
– Ну, то придумайте щось інше, – дядько каже. – Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане од ваших розваг.
І він пішов.
Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.
– О! – скрикнув я радісно. – Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав! – і натис на вмикач.
– Зроби голосніше, – гукнув Митько. – Воно, коли голосно, завжди веселіш.
Тут Наталка стала до чогось принюхуватись – і прожогом з кімнати.
Вбігає за мить.
– Ой, – кричить, – суп увесь википів і вже згорів.
Побігли ми на кухню. Справді, бачимо – в каструльці щось темне на самому дні залишилось, і пахне зовсім не так, як суп. Ми туди на всякий випадок води долили, але смак у нього виявився ще гіршим, ніж запах.
– Ех ви! – Наталка зітхає. – Через вас зовсім забули, що мама просила. Чим тепер
