Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того – зміна за чотири дні кінчалася.
Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця «Сміливого».
А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом, увесь «Сміливий» чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести гру разом із нашим загоном, та ще на нейтральній території, всі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей – закон.
Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.
– Геть міжтабірні перегородки! – рішуче почав він і підскочив на місці. – Не будемо замикатися в собі! Справжня дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! – Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас. – І тому, – Микита звівся навшпиньки і крутнув головою, – наш четвертий загін пропонує провести військову гру разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий – проти вашого! Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.
Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще додати розумного, а тоді мовив:
– Отже, якщо ви згодні – скажіть, а не згодні – не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже – програли.
– Річка? Човни? – першою подала голос Ірина Василівна. – Та вони ж усі перетонуть! – І поглянула на начальника табору.
– Що ми, маленькі? – закричали ми. – Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?
Та й Олександр Миколайович усміхнувся:
– Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.
Ми також не заперечували і взялись до обговорення.
– Я пропоную от що, – знову заговорив Микита. – Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки – її видно здалеку, – а за дорогою і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз навпроти. Якщо хочете, можна зараз піти й подивитися.
– Що ми зараз побачимо? – спитав Юрко, наш голова загону. – Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.
– От і добре, – кивнув Микита. – Переможе та команда, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій бік. Наші погони – зеленого кольору, ваші – синього. Підпишіть оцю угоду у двох примірниках – і по руках! – Він підсунув Юркові два аркуші паперу.
Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.
– От і чудово! – зрадів Микита. – Підготовчі роботи можна почати завтра. Тож рийте окопи, всякі укріплення, будь ласка. До зустрічі!
Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.
– Щось він мудрує, – сказав Митько. – Якось воно дуже швидко. Сюди – туди, ви тут – ми там, «окопи рийте», втік одразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.
– От завтра й подивитесь, – Ірина Василівна нам, – а зараз ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.
Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину річки…
– Ось, я ж казав! – Митько кричить. – Дивіться!
Поглянули ми на той бік… А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.
– Я ж казав, – Митько гарячкує. – Недаремно він свою угоду підписати спішив.
– Еге, – Юрко почухав потилицю. – У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут – вузенька смужка. І сховатися ніде.
– Так і їм же нема де! – Генка на це.
– А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося – одразу видно.
– О-о, то бита голова! – посупився Митько. – Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.
Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.
– Ясно, що вглиб ворожої території по відкритому не побіжиш, – сказав Юрко. – Справжній ліс за лугом починається, а попервах – оця от смужка від вигину річки. Ну а з того краю метрів сімсот-вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.
– Треба їх перехитрити! – запропонував Генка.
– Відкрив Америку! – Юрко йому. – А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки – кажіть одразу.
Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть твердити, що їх не було зовсім.
– Ми вже зголодніли, – подав нарешті голос Генка. – Може, по обіді щось придумаємо?
Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.
– Знаєте що, – запропонував надвечір Митько. – Ходімо ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.
– І я з вами, – спохопився Славко.
– А ти сьогодні грав на акордеоні? – запитав я.
– Ще ні, – зітхнув Славко.
– Ну, так не можна, не можна! – підхопив і Митько. – Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він замість того, щоб грати, побіжить кудись на річку.
– Ану вас! – одмахнувся Славко.
– Отож! – докинув я, і ми втрьох гайнули з намету.
Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо – за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.
– Цікаво! – каже Генка. – Хто б це міг бути?
Підходимо ближче, а тут із-за дерев вискакує отой рудий зі «Сміливого».
Відштовхується й сідає на весла.
– Це ти! – Митько кричить. – Шпигувати, значить?
– Я! Я! – єхидно посміхається рудий і правує